Сучасне становище українських митців та інтелектуалів

А також в статті викладено гучні політичні репресії ХХ століття в Радянській Україні. Всім раджу почитати — і «будьмо уважні»!

http://www.ut.net.ua/Politics/7649.

Місто поезії та музики…

Це місто легше відчувати, коли періодично покидати його, виїжджати на певний період часу за його межі подалі. Лише в останні години свого перебування тут і перші дні по поверненні ти бачитимеш такі речі, якісь подекуди дрібниці, які відкриють тобі потаємні сторони цього міста, якісь його тайни абощо. Так, лише році на третьому свого перебування у Львові я дізнався, що на центральному проспекті знаходиться статуя, з якої ліпили статую Свободи для Америки. Вона знаходиться в самому центрі міста, я кожен день по сотню разів проходжу повз неї — і не помічаю. А тут приїжджає людина з Німеччини, яка у Львові буває кілька днів на рік, і показує мені її.

І це не одиничний випадок. Так я випадково, показуючи комузь зі своїх приїхавших на екскурсію друзів головні львівські принади, натрапив на статую Меркурія, на цікаві статуї на піддашшях по вулиці Дорошенка. Просто я ніколи не підіймав голову догори, завжди заклопотаний якимись своїми справами. А мої друзі підійняли, бо поспішати їм не було куди.

Взагалі Львів — феноменальне місто, яке поєдну в собі різні часові простори, різні культури і держави. Так поміж нових неонових сучасних реклам прокладок, піцерій та вазіліну можна зустріти ще мальовану на стіні вивіску польської крамниці чи австрійського ресторану, яких не існує вже не один десяток років. Память про які вже стерлася з голів старожилів. А написи й малюнки, подібно до наскельних малюнків наших давніх пращурів, розказують нам історії тої чи іншої вулиці.

Або як вам такий приклад — австрійський будинок з неперевершеною старовинною архітектурою містить на своєму першому поверсі сучасний ресторан чи піццерію? “МакДональдз”, на приклад, у будинку якого-небудь польського поміщика або купця?

Подекуди, гуляючи вуличками старого Львова (по центру, мається на увазі) так і чекаєш, що от зараз з брами вийде Богдан-Ігор Антонич з пляшкою портвейну, причепиться до тебе і почне цитувати тобі щойно написану поезію; або що он з тої брами зараз вийде якийсь польський шляхтич й почне тебе лаяти посвоєму за якусь дрібницю. Чи он там, з-за рогу, зараз в святковій упряжі поїде щойно одружена пара молодят. А от і вони — святково прикрашена карета запряжена двійкою білих коней. Це вже не уява — це вже реальність. В мене під вікном, на приклад, кожного дня поруч з тролейбусами, автівками, маршрутками та туристичним потягом їздять карети, запряжені кіньми. І для кожного львівянина це є нормальне явище. А ви подивіться на обличчя німця, француза чи того самого українця зі Сходу, коли він верше спостерігає таку картину! Цирк та й годі! Бо вони й уявити собі не могли таке сплетіння часу.

А ресторани? Яке різнобарвя, яка різноманітність! Я вже мовчу про тематичні “Гасову лямпу”, “Дім легенд” чи вже широко відому “Криївку”. А як вам ірландські паби, які з Ірландією не мають нічого спільного, крім назви й оформлення? Зайдеш в один — жахнешся від височенних цін. Такий заклад собі можуть дозволити ліше місцеві багатії та, подекуди, багатії заїжджі. В інший заходиш — жахаєшся від… публіки, яка його заполонила. Ціни — низькі, але ж відвідувачі — всі як на підбір патлаті (або зовсім лисі), різнокольорові (від готів до скінхедів). І все молодь. Це паб для субкультур. І такого — на кожному кроці: від радянського зразка “генделиків” до гламурних дорогезних кнайп та ресторанів для “еліти”.

А скажіть мені, часто ви можете зайти в кавярню почитати книгу? Або в книгарню випити кави — як вам зручніше. А у Львові це можливо. А в якому ще місті можна “ходити на каву”? В якому місті кожен окремий мешканець може мати власний улюблений сорт кави — і знаходити його ледь не на кожному кроці?

Львів — це місто дитинства, Львів — це місто мрій і мрійників. І не дивно, що саме це місто подарувало Україні стільки талантів та видатних людей. І я певен — подарує ще не одного! Бо Львів — це місто поезії та музики…

Серафим на ймення Пегас

Ангел

Він любив це відчуття — коли повітря повністю огортає тебе, обтікає все твоє тіло, а ти вільно, як птаха, прошиваєш його собою.

Він обожнював спостерігати нічне місто. Воно звідсіль, згори, було досить красивим й набагато кращим, аніж коли споглядаєш його зсередини. Він був романтичною натурою…

Сьогодні він знову вийшов зі свого балкону в ніч — розпростав свої крила й злетів у небо. Він був щасливим, тому що знав, СЬОГОДНІ ВІН ТОЧНО ЗНАВ, що він шукає. Вчора йому вдалося натрапити на обєкт його непершоденних пошуків. Вчора він односекундно спостеріг досить цікаву особу на дахові висотки у сусідньому районі. Він саме пролітав над цим дахом, коли двері горища відчинились й відти вийшла оголена дівчина, що, як місяць, сяяла вночі своєю неземною красою. Він, спостерігши її, зупинив свій літ й спробував наблизитись до неї тишком, аби покраще розгледіти її. Досі він міг спостерігати лишень якихось пяничок, наркоманів та грабіжників, у купі із сутенерами та повіями. Інколи зустрічались лише клерки, що затримались на роботі й тепер поспішають додому, та чоловіки клімаксичного віку, що бігли до своїх дружин від коханок. І нічого цікавого, нічого оригінального. Саме тому він кожну ніч виходив з балкону знову й знову у пошуках чогось, мимохідь милуючись красою рідного міста з висоти пташиного польоту.

Але вчорашня ніч начисто перевернула його життя. Він зустрів ту, заради якої… Єдине, чого він зараз боявся, було те, що вона сьогодні не вийде на дах, побоюючись вчорашньої прикрості, що сталася між ними. Намагаючись розгледіти ту дівчину поближче, він, захоплений її красою, підлетів надто близько, так, що вона помітила його й дуже перелякалась. Дівча скрикнуло й швиденько сховалось за дверима горища, думаючи, напевно, що то якийсь демон підкрався до неї ззаду…

От він підлетів до даху сусіднього будинку й причаївся, очікуючи на свою дівчину. Її ще не було, але він сподівався, що з хвилини на хвилину вона зявиться, тому, зручно всівшись на краєві та звісивши ноги, він став очікувати на неї.

Минула година, дві, пять… Почало світати. А дівчина так й не вийшла. Він, розчарований, мусив складати свої крила та спускатися вниз вже як нормальна людина, бо повертатися додому небом він вже не міг — багато хто міг помітити його в польоті. Тому він брів вранішнім містом, опустивши голову, печально роздумуючи про те, чому ж дівча сьогодні не вийшло на дах. Невже він її так сильно перелякав?

День тягнувся дуже довго, здавалося — він взагалі нескінченний. Вже несила була дочекатись кінця робочого дня, аби прийти пошвидше додому та лягти хоч трохи поспати — до дванадцятої, аби потім знов вирушити до тієї дівчини. Він цілий день те й робив, що позирав на годинник, розгублено порпався у робочих паперах та пив каву, тому що сьогоднішня ніч була першою ніччю, після якої він почував себе втомленим та невиспаним. Здавалося, останні три роки, протягом яких він щоночі літав й не мав від того втоми, вирішили скинути весь свій тягар на нього саме сьогодні. Ніби спеціально насміхаючись над ним: “Ти знайшов, що хотів, але не отримаєш того!..”

Він почав ненавидіти сонце, яке вперто відмовлялося сідати за обрій…

Продзеленчав будильник — рівно північ, час польотів! Він встав із ліжка, омив обличчя холодною водою з-під крану, аби трохи збадьоритися, й рушив до балкону. Він вдихнув свіже нічне повітря на повні груди, він відчув запах ночі. Й в чергове пошкодував, що не може відчути її смаку…

Він розпростер руки, ніби намагаючись обійняти сусідній будинок через дорогу, й з лопаток в нього почали прорізатися крила. Пірїнка за пірїнкою, вони спочатку були схожі на маленькі крильця курчати; потроху зростаючи, вони вже перетворювались на лебедині, поки нарешті не набували свого потрібного розміру, після чого він ставав на перила й робив крок у ніч, одночасно роблячи перший змах своїми крильми. Він ніколи не перевіряв, чи сьогодні крила зможуть вправно спрацювати для нього — він просто ніколи не піддавав сумніву їхню силу й потуги. З самого першого вечора, коли він виявив їх у себе, вийшовши замріяним на балкон покурити перед сном й потягнувшись, він ступав без жодної краплі хвилювання чи страху з перил у незнане, у нові враження, у своє альтернативне, повне романтики, життя.

І от він знов підлетів до того самого сусіднього будинку; до того, на дах якого виходила омріяна ним дівчина. Він знову присів на краєчок, звісив ноги й почав чекати на неї. Він навіть не сумнівався — сьогодні вона точно вийде, вона не побоїться, вона забула про той прикрий інцидент… В таких думках він просидів до самого ранку й, знову розчарований, наново мав повертатися додому пішки, печально дивлячись собі під ноги…

Невже він більше ніколи її не побачить?!.

Сьогоднішній день виявився ще жахливішим, ніж вчорашній. Він взагалі не мав сил навіть думати, не те що рухатися й працювати. Але мусив, інакше довелося б шукати нові, альтернативні методи заробляння на життя, а сьогодні це так важко, тим паче такій відлюдкуватій особі, як він…

Цієї ночі він знову не зустрів тої дівчини… І наступної, і ще однієї, й через тиждень, й через два… Крила його почали якось вянути; вперше він відчув, що від його польотів вони починають сильно втомлюватись, та й сам він виснажився досить. Дійшло до того, що він вже змушений був робити по кілька зупинок для перепочинку на подорожніх дахах, перш ніж дістатись омріяного, її даху

А одного ранку, коли він вчергове повертався додому пішки, так й не побачивши її, він взагалі втратив свідомість посеред вулиці й випадкові перехожі викликали йому швидку, яка відвезла його до найближчої лікарні. Там він й сконав через два дні, жодного разу не опритомнівши… Він просто втратив віру у свою мрію; він вирішив, що без тієї нічної дівчини йому не жити. Він втратив сенс польотів… Він втратив сенс життя…

* * *

Цієї ночі вона прокинулась з якимось дивним почуттям. Її тягнуло на дах, подихати свіжим нічним повітрям. Вона не могла зрозуміти свого бажання, але не стала йому противитися й відразу ж піддалася йому. Навіть не вдягаючись, вона вийшла у коридор, піднялася сходами на горище й відкрила двері, які вели на дах будинку. В обличчя їй відразу війнуло диханням ночі, теплим літнім вітром свободи. Вона лишила двері на горище привідчиненими й ступила кілька кроків по поверхні даху. Її оповивало солодкою та приємною нічною тишею. Чому вона раніше ніколи так не робила? Це ж так прекрасно, так чудово, фантастично!..

Вона дивилась у вкрите зірками небо й насолоджувалась його красою, розкинувши руки врізнобіч, ніби намагаючись обійняти це небо. Вона почувалася вільною від усіх проблем, пересторог та набридливих людських очей. Вона була вільною!.. Вона відчула, що таке справжня свобода!..

Вона так й стояла, оголена, самотою, посеред цілої ночі — одна…

Коли раптом вона почула за спиною якісь дивні звуки — ніби зграя якихось птахів підлітала до неї ззаду. Вона озирнулась й зімліла — до неї прямував красивий юнак з чудовими білими крильми за спиною. Прямував просто небом, повітрям — він летів до неї… На мить її скувало незнанням, що робити. Вона навіть перелякалася трохи. Той переляк на декілька секунд оволодів її тілом й вона скочила у привідчинені двері горища, сама до кінця не усвідомлюючи того, що відбувається… Зачинивши за собою двері, вона простояла цілу ніч незворушно, не думаючи й ледве дихаючи… На ранок, отямившись, вона швиденько спустилась до своєї квартири й зателефонувала на роботу повідомити, що захворіла й сьогодні вийти не зможе, після чого лягла в ліжко й заснула, навіть не помітивши того.

Прокинувшись опівночі від того ж самого, що й вчора, нестримного бажання вийти на дах, вона трохи перелякалась. Сьогодні вона спробувала боротися з цим своїм потягом до нічного повітря. Вона вирішила його трохи погамувати й відчинила навстіж вікно своєї кімнати. Це трохи притупило її тяжіння й вона змогла його побороти. Але все ж таки не до кінця — вона вирішила присісти на підвіконня й поспостерігати за нічним небом відти. Певний час нічого, окрім легкого вітерцю, що гладив її по волоссю та оголеним персам, й зірок на чистому безхмарному небі вона не помічала. Ніч була теплою і спокійною. Але раптом на дах будинку навпроти, що через дорогу, присів вчорашній юнак з великими білими крилами. Красивий, прекрасний юнак… Серафим… чи Пегас…

Сьогодні вона не злякалась, а навпаки зраділа його появі. Дивлячись на нього, вона відчувала, як якась енергія наповнює її, надає їй якісь нові сили. Чи то любов? Чи то ще щось? Може, то якась магія?

До самого ранку, поки крила юнака не склалися в нього за спиною й він не спустився униз та зник за рогом, вона сиділа на підвіконні й спостерігала за ним. Вона бачила, що він був якийсь засмучений. Невже через те, що вона сьогодні не вийшла на дах? Невже він прилетів до неї? Вона знову зателефонувала на роботу й сказала, що й сьогодні не зможе вийти через хворобу. Знову лягла у ліжко. І думала, думала, думала… Фантазувала…

Раптом, сама не усвідомлюючи своїх дій, вона підійнялася з ліжка, схопила олівець та шматок паперу й почала записувати свої думки та фантазії. Слово за словом, речення за реченням… Вона уклала цілий твір, який ніби сам писався її рукою. Коли вона прочитала його по написанні, то дуже здивувалась — вона ніколи не писала художніх творів, й навіть припустити не могла, що буде це колись робити, що взагалі має якийсь хист до літератури. Аж тут раптом таке…

Наступила північ… Вона знову відкрила вікно й сіла на підвіконня, очікуючи Пегаса. Тепер вона точно знала — це Пегас, містична істота, яка приносить на своїх крилах натхнення. Вона заздалегідь поклала поруч себе товстий зошит та ручку — на всяк випадок, раптом знову зявиться бажання щось написати. Неодмінно зявиться!..

І от цей юнак, от він — її Пегас. На тому ж самому місці, що й вчора. Присів на край даху, звісив з нього ноги й печально дивиться в сторону її будинку. Але над нею — на дах, можливо навіть, на двері горища. Він точно чекає на неї!

Й тут знову нездоланна сила змусила її взяти зошит та ручку й почати писати. Не зупиняючись на жодну мить вона писала й писала аж до самого ранку, поки хлопець знов не склав свої крила й не пішов, похнюпившись, додому… Як тільки він зник за рогом, вона лягла в ліжко й моментально заснула. Їй снились кольорові сни — як вона літає вечірнім, нічним, денним небом, тримаючись за руку того хлопчини, як вона пікетує до самої землі, розвертаючись за кілька сантиметрів до її поверхні… Це був чудовий сон, яких в її житті ще не було ніколи…

Хлопець прилетів й цієї ночі. І знову вона всю ніч записувала фантазії, які спонтанно наповнювали її голову. Вона навіть не уявляла, що може таке вигадати…

Й так тривало тиждень, другий… Вона вже й забула про свою роботу, про будь-які інші турботи — її цікавив лише той хлопець, який щоночі сідав проти її будинку на дах, й ті спонтанні твори, які вона писала по ночах. Вона думала, що так буде вічно. Й щиро раділа тому, бо почувалася перфектно, пречудово…

Аж раптом однієї ночі юнак не прилетів. Ні наступної ночі, ні через одну… Він зник в нікуди, як з нікуди й зявився… Вона почала перейматись, що з ним трапилось. Останні кілька його прильотів вона помітила, що з ним щось не так, відчула то якось. Але що вона могла вдіяти? Тої першої ночі, коли він не прилетів, вона саме хотіла дочекатися його й таки вийти нарешті на дах, спробувати якось з ним поговорити абощо. Але він не прилетів… І більше вона його не бачила…

Й писати вона перестала — та неперевершена уява й ті фантазії, що розвинулися в неї з приходом в її життя того Пегаса, зникли… Так жодного слова їй більше й не вдалося викласти на папір…

З роботи її звільнили через прогули… За певний час ця дівчина підхопила якусь важку хворобу, якої лікарі не знали, й за кілька днів сконала, встигнувши лишень ті спонтанні нічні твори передати своїй найліпшій подрузі, й попрохавши її, в разі власної смерті, віддати їх до редакції якої-небудь літературної газети чи то агенції абощо.

* * *

Роман в новелах “Серафим на ймення Пегас” розійшлася тиражем в сотні тисяч примірників. Не було жодної людини у місті, яка б не мала тої книги в себе вдома, чи бодай не переглядала її в книжковій крамниці. Літературна еліта тільки й робила, що обговорювала це творіння до сих пір невідомої письменниці, що передчасно пішла зі світу цього ще до виходу друком свого шедевру. Культурологи, літературознавці, літературні гурмани, бібліотекарі, навіть студенти та школярі — всі обговорювали цей твір, його сюжет, драму та літературну значимість. Всі сходились на тому, що це шедевр. І всі шкодували, що автор цієї книги вже відійшла в інший світ…

До могили матері “Серафима на ймення Пегас” денно й нощно відбувалося паломництво; вдячні читачі йшли до неї, аби засвідчити перед її духом, що вони вважали невмирущим, свою вдячність й захоплення її талантом. Кожен хотів сказати їй хоч одне слово: хтось звертався за порадою, хтось — за проханням допомогти в письменстві, хтось приходив, аби просто сказати: “Дякую”… Книга стала “Біблією” літераторів, а її авторка — їхнею Богоматірю.

Але ніхто так й не дізнався справжньої історії написання цієї книги… І ніхто не звертав уваги на свіжу могилу поруч із місцем поховання авторки “Серафима на ймення Пегас”, яку ніхто не відвідував… А на надгробній плиті цієї могили було написано: “Тут спочиває Той, хто дарував натхнення, втрачаючи своє життя…”

Слов’янські жіночі імена. Частина 2

Квіта/Квітана – квітуча.

Квітка – квітка/та, що цвіте/красива.

Квітослава – яка славить квіти/славна/гарна, як квітка.

Колодара – подарована сонцем/колом.

Красава – красива.

Красимира – яка прикрашає мир/світ.

Красновида – дуже видна.

Краснолика – гарна з лиця.

Красномира – красива миру/людям.

Краснослава – красою славна.

Красуня – вродлива/гарна.

Купава – водяна лілея/красива/гарно вбрана.

Лада – мила/люба/кохана.

Ладимира/Ладомира – людьми/миром любима.

Ладислава/Ладослава – яка прославляє Ладу.

Ладога – ладна.

Ладолюба – яка любить лад/богиню Ладу.

Ладомила – Ладі мила/ладна/гарна і мила.

Лебідь/Либідь – лебідка.

Леда – льодяна/спокійна.

Леля – дитина.

Леся – божественна/ласкава.

Леслава – славна ласкою/коханням.

Лілея/Льоля – випещена/викохана/виплекана.

Лілія – гарна/ніжна.

Лукина – лукова/лугова.

Люба/Любава – улюбленка/кохана.

Любима – любима.

Любислава/Любослава – яку люблять і славлять.

Любов – любов/кохання/бажання.

Любодара – яка дарує любов/дарунок любові.

Любозора – яка любить зорі/люба/приємна на вигляд.

Любомила – люба й мила.

Любомира – яка любить мир.

Люборада – бажана/любима/яка любові радіє.

Любослава – яка любить славу.

Любояра – яка яро любить.

Людислава/Людослава – уславлена людьми.

Людмила – людям мила.

Людомира – яка приносить людям мир/мирна з людьми.

Мавка – присвячена мавці.

Маїна/Мая – народжена в травні.

Малуня/Малуша – маленька.

Мальва – пишна/рум’яна.

Марена/Марина – водяна/морська/уособлення жіночої сутності.

Марися/Маруся = Марена.

Медорада – приємна, як мед.

Межимира – яка утримує мир поміж людей.

Межислава – яка перебуває у славі.

Мечислава – яка ворожить.

Милада – мила Ладі.

Милава/Милана/Миланя/Милена – мила.

Милована – милована.

Миловида – мила з виду.

Милогоста – мила для гостей/мила гостя.

Милодара – яка дарує милість.

Миломира – мила миру.

Милорада – мила/якій всі радіють.

Милослава – мила і славна.

Мира/Мирина – яка примирює/мирна.

Мирогосьа – мирна гостя.

Миролюба – яка любить мир/улюблениця народу/миру.

Мирослава – яка славить мир/уславлена миром/людьми.

Млада/Младена – молода/юна.

Молибога – яка молиться до Бога.

Мокрина – мокра/волога.

Мстислава – яка мостить славою/платить взаємністю.

Мудролюба – яка любить мудрість.

Мудрослава – уславлена мудрістю.

Надія – надійна/міцна/добросовісна.

Новомира – яка прийшла в новий мир.

Новослава – яка славить нове.

Ніжана – ніжна.

 

Матеріал — www.batckivchina.uaforums.net.

До питань сучасного псевдо-мистецтва

Стас Волязловський

На днях наштовхнувся в “Українському тижні” на коротке повідомлення і вжахнувся. Наводжу спочатку всю цитату, далі помізкуємо:

 

Шансон-арт як дзеркало

Неможливо обійти увагою вручення премії Малевича-2010, ініціатором котрої є Польський Інститут у Києві, херсонцю Станіславові Волязловському. Присуджується вона раз на два роки за особисті досягнення та внесок у розвиток сучасного мистецтва, отже, є своєрідним моніторингом його змісту та якості. Волязловський не має спеціальної художньої освіти, його фірмовий стиль шансон-арту полягає в терапевтичному малюванні кульковою ручкою на різноманітних речах. Переносячи на матеріал поп-культурні образи, художник реагує на засилля інформаційного трешу. Політика, народне гадання, порно, міфологічні істоти, історичні персонажі, обривки з пісень і новин змішуються в його творах, створюючи своєрідне дзеркало сучасного суспільства. Слід визнати, що: а) відображення в цьому дзеркалі доволі непривабливе; б) дзеркало не може дати відповідь, як змінити саме відображення. (“Український тиждень”, №1 (166), 31 грудня 2010 р. — 13 січня 2011 р., С. 75).

Розумію, постає логічне питання — що ж мене так жахнуло? Ніби все добре, маємо радіти etc. Справа полягає в імені переможця — Стасові Волязловському. Я не можу вкласти собі в голові, що цю людину називають митцем і присуджують такі премії (13 тисяч еврів та трьохмісячне стажування в польському Центрі сучасного мистецтва “Уяздовскі Замок” у Варшаві). Я сам херсонець і особисто знайомий з даною особою (в процесі життєдіяльності в нашому не дуже великому місті доводиться подекуди стикатися з дуже неприємними людьми; для мене зустріч з Волязловським була однією з таких неприємних але вимушених подій), про яку в мене склались негативні враження. На той час він займався своїм “мистецьким” проектом “дуп-арту”, суть якого полягала в роздяганні (подекуди це все відбувалось публічно) самого Стаса та його дружини, вимазування їхніх сідниць у різнокольорові фарби й катуляння по ватманах, і нахвалював успіх проекту “пеніс-арту” (з назви зрозуміло, чим “писалися картини”). Потім ці “полотна” вивішувались на різноманітних херсонських виставках “сучасного мистецтва” або в офісі громадської ініціативи “Тотем”, до якої належить подружжя Волязловських. Ще тоді в мене виникали думки щодо того, що ми котимося донизу, якщо ЦЕ називається мистецтвом, яким захоплюється купа немитих хіппі та сексуально незадоволених сопливих дівчаток шкільного віку, досить часто лесбійського спрямування.

Я сподівався, що за межі інтернет-проектів та офісів “Тотему” і їх друзів це “мистецтво” не вийде, але — жорстоко помилився. Мене вразило те, з яким пієтетом шанований український тижневик розказує про цього “митця”. Наведу вам цитату, з якої написано вищенаведене повідомлення, щоб ви зрозуміли, якою “видатною” людиною є Стас Волязловський: “Багато років я, у силу своїх можливостей, самовіддано займався творчістю, допомагаючи собі всіма частинами тіла, в окремих випадках навіть найбільш інтимними. Шукав форму, композицію – одним словом, все те, що випадає людині, яка вирішила цілком присвятити себе мистецтву. Поки не усвідомив, що життя – це довгий і нудний урок, по суті справи, нічим не відрізняється від 45-хвилинних відрізків колись загубленого часу. Єдине, що рятує й не дає остаточно йобнутися – це малювання кульковою ручкою на зошитових листочках, як протягом вищезгаданих часових відрізків під монотонний піздьож про косинуси й тичинки”… (www.lib.eidosfund.org). Митець, який поважає себе, або (хоча б) споживачів свого мистецтва, не дозволив би собі так спілкуватись зі споживачами.

В повідомленні “Українського тижня” мене злякало речення: “Присуджується вона (премія, — ІБШ) раз на два роки за особисті досягнення та внесок у розвиток сучасного мистецтва, отже, є своєрідним моніторингом його змісту та якості”. Невже за два останні роки Україна не змогла подарувати світові якусь справді достойну світового мистецького визнання особистість, якийсь справді мистецький проект? Невже в нашому сьогоденні окрім примітивізму не існує мистецтва? Постає логічне питання — якщо людина, яка малює ялинки пенісом, а метеликів сідницями, отримує міжнародне визнання, то чому не можу цього зробити я? Але, до прикладу, я макатиму свій пеніс не у банку з фарбою, а у банку з кровю незайманих дівчат. Чим не мистецтво? Чим це гірше ніж, до прикладу, минулорічна “мистецька” акція Олександра Володарського під стінами Верховної Ради України (нагадаю, юнак разом зі своєю дівчиною імітували сексуальний контакт на очах у купи міліціантів, журналістів та звичайних перехожих, за що хлопця засудили на один рік умовно)?

Справа полягає ще й в тому, що декларуючи неповагу та боротьбу з поп-культурою, Стас Волязловський сам її пропагує й створює. Він нищить своїми творами все достойне та святе (вибачте за пафос), але звеличує ту саму зазомбованість, порнографію, дебілізм, якими нас годують з телеекранів та радіо-приймачів. Як інакше можна назвати вкладання у вуста Владіміра Маяковського матерних віршиків, або історію про тупого Тараса Шевченка, який не знав, що Пушкіна давно застрелили?

Мені здається, що в потоці сучасного дебілізму, коли навіть українськогї книги без мату або злягання знайти неможливо, ми повинні розпочати боротьбу проти псевдо-мистецтва й такі “митці” мають сидіти по тюрмах.

«Клас». Кіно про шкільну жорстокість

За порадою одного зі своїх друзів на днях переглянув фільм естонського режисера Ільмара Рааґа “Клас”. Враження він по собі лишив досить сильні, але не такі, які мені Рома обіцяв. Дуже важкий негативний осадок, нерозуміння режисерів (в плані — навіщо таке кіно робити?) — от що в мене лишилось на душі після перегляду цієї стрічки. Але все таки раджу кожному його подивитись.

Коротко про сюжет. Фільм складається з семи частин-днів. Описується в ньому кульмінація внутрішньокласового конфлікту в школі, коли весь учнівський колектив збиткується з одного закомплексованого хлопця на ім’я Йозеф. На чолі цієї жорстокої компанії стоїть один хлопець на ім’я Пауль — “бригадир”, “вожак стаї”. Його авторитет не піддається сумнівам, тому що він довів його силою і оточив себе компанією “шісток”, готових за першим його словом розірвати будь-кого на шматки. Звичайна, в принципі, не лише для пострадянського суспільства картина, яка зустрічається ледь не в кожній школі й кожному класі.

Друга проблема, яка порушується з самого початку фільма — це внутрішня боротьба зі своїм сумлінням одного з почету цього “вожака”, Каспера. Йому стає огидно ображати й утискати апатичного Йозефа, який навіть не намагається боронитися. Каспер поволі починає відходити від компанії, стаючи ізгоєм класу. І єдиною зв’язковою ланкою між ним і класом лишається Тея — його кохана дівчина, яка входить до “стаї”.

Кульмінації проблеми Йозефа і Каспера досягають тоді, коли вони перетинаються — Каспера ставлять перед вибором: або ти з Йозефом, або ти з нами. І Каспер обирає захист Йозефа, після чого обидва починають зазнавати ще страшніших “репресій” та побиттів зі сторони однокласників. Під тиском власного батька, який схибнутий на мілітаризмі та насиллі, з однієї сторони, та погіршенням ставлення до себе в школі, з іншої сторони, Йозеф просить Каспера перестати його захищати. Йому здається, що коли він знову буде сам, то й бити його перестануть, а просто сміятимуться з нього, як раніше. Каспер, зі скрипом в серці, але погоджується. Тим паче, що його дівчина знову ставить його перед вибором — або вона, або Йозеф.

Але хулігани вже настільки захопились своїми діями, в яких вони не вбачають нічого аморального чи злочинного, що вирішують повністю знищити морально обидвох юнаків. Вони зводять їх разом на пляжі, де силою стягають Каспера до орального сексу із Йозефом перед камерою. Коли юнаки пробують вчинити опір, в руці “бригадира” Пауля з’являється ніж. Погрожуючи зарізати Каспера, він таки змушує його до збочення. Далеко не всі однокласники змогли витримати цього огидного видовища, але ніхто за збезчещених юнаків не заступився… Розв’язкою даної кінострічки режисери вирішили зробити не розумний вихід з цієї ситуації, а викид закумульованої образи та ненависті збезчещених юнаків на тих, хто над ними позбиткувався. А тобто, в останньому розділі-дні Йозеф та Каспер приходять до школи з вогнепальною зброєю й розстрілюють своїх однокласників. І в даному розділі режисер звертає увагу на ті речі, які, як на мене, є абсолютно абсурдними, як й сам розділ. Дівчину, яка не заступилась за юнаків під час зґвалтування, але висловила почуття огиди від побаченого, вони відпускають неушкодженою. Тею, яка все таки кинула Каспера через тиск на неї вожака стаї, Каспер рятує, вириваючи спрямований на неї пістолет в Йозефа з руки. Також вражає співчуття Каспера, що він випадково підстрелив дівчину з іншого класу, тобто, яка не мала стосунку до їх образ, перед тим перестрілявши з десяток інших дівчат та хлопців. І нарешті, апогеєм цього дійства стає подвійне самогубство Каспера та Йозефа. Вони приставляють пістолети собі до скронь й домовляються на рахунок “три” натиснути на курок. Йозеф тисне й гине, Каспер же під пісню “Я не помру вам на зло…” рахунок пропускає…

Чого хотіли досягнути режисери даної картини? Показати, якою жорстокою є молодь? Це ми знаємо й без них — ми всі вчились в школі, ми всі це бачимо щодня на вулиці. Дати вихід юнакам, які потрапляють в подібні ситуації? Не приведи Господь! Якщо всі ображені колись почнуть подібними методами відповідати на образи — ніхто не віддаватиме своїх дітей в школу. Можливо, автори цієї кінострічки вирішили просто показати проблему, перед якою останнім часом постало наше суспільство, коли школярі та студенти захоплюють свої навчальні заклади та розстрілюють колег. Можливо режисер намагається нам пояснити справжні мотиви цих юнаків, дати розуміння цієї проблеми зсередини, щоб знати, як з нею боротися. Якщо справді ці цілі переслідував автор, тоді низький йому уклін.

І все таки дуже великий осад лишається після перегляду цього фільму.

Моя стаття на «Вікіпедії»

Даю посилання на статтю про Макса Фріша, над якою я зараз працюю у «Вікіпедії». Якщо маєте бажання або інформацію — долучайтесь!

www.uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%81_%D0%A4%D1%80%D1%96%D1%88

Жіночі слов’янські імена (Частина 2)

Добровита – яка несе добро.

Добровіста – яка несе добру вість.

Добродія – яка робить добро/відома добрими діяннями.

Добролюба – яка добро любить.

Добромила – добра і мила.

Добромира – добра до миру.

Добромисла – добра думками.

Доброніга – добра і ніжна.

Доброслава – про яку іде добра слава.

Долеслава – славна доля.

Долина – приналежна Богині Долі.

Доля – від імені Богині Долі.

Доляна – улюблениця Долі.

Доморада/Домрада – приносить радість в дім.

Домослава – яка славить дім.

Драгомира – дорога миру/людям.

Древа – з роду древлян.

Древослава – яка славить дерева/рід древлян.

Дружелюба – дружелюбна/яку друзі люблять.

Дубрава – присвячена діброві.

Жадана – бажана.

 

Жанна = Ганна.

Ждана – очікувана.

Ждимира – яка чекає мир/на яку чекає мир.

Ждислава – всіма славлена і очікувана.

Живосила – живуча сила.

Живослава – живуча слава.

Житомира – живе для миру.

Житослава – живе для слави/яка славить життя.

Життєлюба – яка любить життя.

Забава – та, що бавить/дає відпочинок.

Зберислава – яка збирає славу.

Зборислава – яка зборює/виборює славу.

Звенигора – дуже дзвінка/весела.

Звенислава – дзвінка славою.

Звенимира – дзвінка для миру.

Здравомира – здорова і мирна/яка здравить мир.

Здравослава – здорова і славна.

Земислава – яка славить землю/сім’ю.

Зимава – дочка Зими/народжена взимку.

Зірка – небесна зірка.

Злата – золота.

Златовласа – золотоволоса.

Златодана – золотим сонцем дана.

Златодара – золотий дарунок.

Златомира – яка несе золотий мир.

Златослава – золотим сонцем уславлена/та, що має золоту/осяйну славу.

Златоуста – яка вміє добре говорити.

Златояра – золота і яра.

Златоцвіта – яка цвіте золотом/золота квітка.

Зорегляда– яка бачить зорю/зорі.

Зоремила – зорям мила/та, що милується зорями.

Зоремира – зоряний мир.

Зореслава – яка уславлена зорею.

Зорина – блискуча/сяюча.

Зоря/Зоряна/Зориня – на честь Богині Зоря.

Іва/Іванна/Іванка – життєва.

Ізяслава – яка бере славу.

Ірина = Ярина — присвячена Ірію (раю).

 

Матеріал — www.batckivchina.uaforums.net

One way

Щойно подивився фільм Тіля Швайгера “В одну сторону” (One way) і він змусив мене задуматись. Ні, не над сюжетом… На трохи інакші теми. Я, в процесі перегляду, задав собі кілька питань. А от відповіді на них шукатиму зараз.

По-перше, — які ж питання? Чому хороше європейське кіно почало з’являтися на наших екранах досить нещодавно? При чому з психологічними посилами, філософськими, соціальними, а не просто красиві картинки чи молодіжна еротика. І чому так багато хороших творів світової літератури екранізовано, а от жодного фільму по творам Макса Фріша я ніколи не бачив. І навіть не чув, щоб такий хоч один був знятий. А в нього багато чого почерпнути можна…

Але почергово.

Я не хочу сказати, що фільми за участю Депард’є, Рішара, Бельмондо чи де Фюнеса погані. Ні, ні в якому разі! Але коли їх було знято? 1970-80 роки? Десь так. Я пам’ятаю ледь не кожен фільм за їхньої участі ще з дитинства. І чи приноситимуть вони мені насолоду з кожним їх новим переглядом? Не думаю. Останні роки, переглядаючи ці фільми в енний раз, я починаю ловити себе на думці, що мені не цікаві сам сюжет чи картинка (та й куди тим спецефектам до сьогоднішніх?), а цікаво знайти якусь помилку режисера, якийсь недолік абощо. Тобто, я шукаю так звані “кіноляпи”, а не насолоджуюсь мистецтвом. А що таке кіно? Кіно — і є мистецтво. Чи є така тенденція добра? Не думаю. І я впевнений в тому, що більшість робить так само, як й я. Тож чому, напрошується питання, не показати нам чогось нового? І я не маю на увазі американський непотріб чи російське мило! Я їх торкатися зараз навіть не хочу! Я говорю про сучасне європейське кіно.

 Всім нам прекрасно відомо, що Європа оголосила культурну війну американізації власних тінейджерів і вирішила якомога менше впускати чужого кіно і якомога більше продукувати власного. І це є, в принципі, правильно. І це те, чого не вистачає Україні. Але про нашу кіноіндустрію я теж поки не хочу нічого казати. Це буде довго і боляче…

Так от. Європейці вже народили не одного видатного режисера, випустили не один феноменальний фільм. А нам їх показують або на півзакритих невідомих широкому загалові кінофестивалях, або нам доводиться вишукувати їх в мережі й скачувати. В той час, як по телевізору як мінімум крутять старе європейське кіно, а переважно — різний світовий непотріб. Тільки в останні кілька років я випадково почав натикатися в телепрограмах на такі фільми, як Knocking on Heavens Door (“Достукатися до небес”), Wo ist Fred? (“Де є Фред?”), чи той самий One way (“В одну сторону”) — і це тільки з Тілем Швайгером; серіали Kommissar Rex (“Комісар Рекс”), Alarm für Cobra 11 – Die Autobahnpolizei (“Спецзагін “Кобра 11”. Дорожна поліція”) — австрійсько-німецька продукція; The Fifth Element (“5 елемент”), Banlieue 13 Ultimatum (“13 район: Ультиматум”) — видатний Люк Бессон. Ще за рік покажуть з десяток фільмів менш відомих режисерів — і все. Але й то вже багато в порівнянні з початком 2000-х років. Чому не розширити цей сегмент, чому не прибрати з телеекранів якихось “ментів”, “казлів” чи “тележуйбурдиків” і не вставити на їх місце щось на порядок якісніше? І не думаю, що воно буде дорожче за американське лайно, перепрошую на слові. Певно, щоб ми не ставали розумнішими, менш зомбованішими… Я можу помилятись, але роблю саме такий висновок.

Далі. Багато хто чув про таких режисерів (беру вже грандів світового кіно), як Арановскі (до речі, за походженням — українець), фон Трієр, Поланськи, Тарантіно іже з ними. Ок, Тарантіно з порядку денного знімаю, його старі фільми показують, а на “Безславних виродків”, я так підозрюю, треба багато грошей витратити. А чи бачили ви по телевізору хоч один їхній фільм? Згадайте, якого галасу хоча б Ларс фон Трієр наробив зі своїм “Антихристом” (Antichrist)! Та найзадрипаніша собака в найглухішій підворотні про це гавкала, але мало хто бачив!..

А такі фільми, як “Амелі” (Le Fabeleux Destin d’Amélie Poulain) з Одрі Тоту, чи “Пан Ніхто” (Mr. Nobody) з Джаредом Лєто, чи “Опіум” (Opium) з Ульріхом Томсеном! Існує величезний масив видатних кінострічок, яких ми, звичайні споживачі, просто не взмозі побачити. Хіба що качати з мережі… А це печально… Нащо нам тоді телевізори? Але добре. Зробимо так — на сьогодні тему я лишаю недорозглянутою і недоговореною, за друге своє сьогоднішнє питання теж не берусь. Відкладемо це трохи на потім. Я так думаю, в подальшому я навіть візьмусь за кожен вищеназваний мною фільм окремо. А ви поки задумайтесь просто хоча б над тими простими кількома реченнями, що я щойно виклав. А хто що думає з цього приводу із вас?..

З повагою, Ілько Біленко-Шумахєр.

Жіночі слов’янські імена (Частина 1)

Будана – яка пробуджує.
Будимира – яка будить мир/людей.
Будислава – яка будить славу.
Вадимира – яка веде за собою мир/людей.
Василина — селянка/намісниця.
Веселка – яка веселить.
Ведана/Відана – яка знає/відає.
Велимира – дуже мирна/та, що «повеліває» миром/людьми.
Велислава – славна величчю.
Вендеслава – уславлена венедка/яка славить венедів.
Венцеслава – увінчана славою.
Верба/Вербава – присвячена Вербі (священному дереву).
Веселана/Веселина – весела/яка веселить.
Весна – присвячена Весні.
Весняна/Веснянка – народжена навесні.
Вита/Витана – яка несе життя/яка вітає.
Витомира – яка вітає мир.
Витослава – славна своєю привітністю.
Вишезора – народжена під високими зорями.
Вишена – вишня/присвячена Всевишньому Богу.
Вишеслава – яка має високу славу.
Вишня – вишня/божественна.
Віра – вірна/правдива.
Віродана – яка дає віру.
Віродара – яка дарує віру.
Вірослава – яка віру славить.
Віста/Вістана/Вістина – вістунка/яка несе вісті.
Влада/Владана – володарка.
Владимира/Володимира – яка повеліває миром/людом.
Владислава/Володислава – уславлена володарка.
Властелина/Власта – яка має власть/владу над людьми.
Вогнедара – яка дарує вогонь.
Вогнедана – вогнем дана.
Вогнемира – вогонь для миру/людей.
Вогнеслава – яка уславлена вогнем.
Вогняна – вогняна.
Волелюба – яка любить волю/волелюбна.
Волемира – яка прагне миру.
Волеслава – яка славить волю.
Володара – яка подарована владою.
Володимира – володарка світу/громади/владою велика.
Володислава – яка володіє славою/славна владою.
Воля – вільна/яка повеліває.
Вратислава – яка повернула славу.
Всевида – яка все бачить.
Всеволода – володарка всього/всесильна.
Вселюба – усіма любима.
Всемила – мила всім людям.
Всемира – всім мирна/всеохоплююча.
Всеслава – всіма славна.
Вячеслава – дуже славна.
Гаїна – присвячена гаю.
Галина – чиста/освітлена.
Ганна – жінка-рожаниця/народжуюча.
Гарнослава – славна красою.
Годимира – народжена в мирну годину/яка годить людям.
Гордана – горда.
Гордислава/Гордослава – горда славою.
Горимисла – яка має високі думки/яка горить думками.
Горислава – горіти славою/осяяна славою.
Городислава – городити славу/охороняти славу.
Градимира – яка «огороджує»/зберігає/охороняє мир.
Градислава – яка охороняє славу.
Гранислава – палаюча слава.
Гремислава – яка гримить славою.
Гудимира – яка «гуде для миру»/відома миру/людям.
Гудислава – відома славою.
Далебора/Далібора – сильна.
Далевида – передбачлива.
Далемила – дуже мила.
Далемира – дуже мирна.
Далеслава – далеко прославлена.
Дана – втілення жіночого першопочатку буття.
Дара/Дарина – дарована.
Дарислава – яка дарує славу.
Даромира – яка дарує мир/подарована для миру/людей.
Держислава – яка держить славу/володарка слави.
Дзвенимира – яка широко відома в мирі/світі.
Дзвенислава – яка дзвенить славою/широко відома своєю славою.
Дзвінка – дзвінка/гучна.
Дивозора – небесна/народжена на світанку.
Діяна – дійова.
Добрава/Добрина/Добряна – добра.

 

Матеріал — www.batckivchina.uaforums.net.