Сонет №13

Ти уяви таку картину,

Що випадково я… загину.

Чи сумуватимеш за мною?

Чи литимеш сльози рікою?

 

Чи ти мене коли згадаєш?

Чи на могилі привітаєш

З новим непрожитим життям?

Чи пам’ятатимеш, як я…

 

Коли ти все це уявляєш,

Скажи: чи ти мене кохаєш?..

 

26 квітня 2011 року

Поезія потрібна дивакам…

«Життя іде – і все без коректур» —

Не актуально, певно, вже й банально.

Скільки в житті пройшли важких тортур,

Що зберегли в своїй душі сакрально?

 

На кого уповали? – все дарма:

Ми вірим — зрадять нас (це аксіома).

«Поезія потрібна дивакам.

Поети не потрібні вже нікому».

 

«Торуй свій шлях…» — теж гасло без мети,

Мета, точніше, канула вже в Лєту.

Навіщо йти, і як – КУДИ ІТИ?

Не зрозуміє вже ніхто твого памфлету!

 

Невігластво – релігія мільйонів;

Ти – виродок, якщо в тобі є Дух.

Нас знову всіх закопують до схронів,

Оголосивши світову війну.

 

Поет – лише поет, лише писака;

Він зброю має зовсім вже не ту,

Якою можна зарубати ката,

Якою міг би він порятувать весну.

 

Поет – лише поет, лиш знаку лицар;

Поет – лише хірург книжкових травм.

А хто ж дістане з-за комоду списа?..

Поезія потрібна дивакам…

23 квітня 2011 року

* * *

Наївна, не люблю! І не любив ніколи!

Я лиш шукав свою автентику любові;

Я лиш чуттєві відкривав канали

Для віри у життя – замінник кави.

 

Я так лише живу – у фантастичнім світі.

Про це завжди пишу, хто не помітив.

Життя, казав Шекспір, — лиш гра на сцені,

Тож я – лише герой в чужій поемі.

 

Облуда і брехня – завжди є поруч.

Моя і не моя – дивися вгору:

Там небо – синє, хмари там літають,

Що ігри зору це лише – всі знають.

 

Так само почуття – ілюзій діти;

Коли маразм життя нема куди подіти,

Вигадуємо їх собі на втіху,

Аби розвести будень в каплі сміху…

23 квітня 2011 року

Музова з’ява

Вікно відкрило. Вихор вітру

Кімнату вщент заполонив.

Вона зайшла. Тримала квітку.

Їй вітер скроні колосив.

 

Вона все йшла повітрям спертим;

Всміхалась ніжно, мов дитя.

Кожен відчув себе безсмертним,

Лиш я відчув – вона моя!

 

Вона, немов Ісус, що йде водою,

Пройшла по вугле-кисню наших дум.

Я бачив уві снах її такою,

Не думав я, що у житті її знайду.

 

Відкрило двері. Дівчина лелійно

Останній погляд по кімнаті провела.

Лице її – аж кам’яно спокійне.

Звернула погляд в двері і… пішла.

 

А я сиджу. Дивлюсь благоговійно –

Моя богиня відкрікла мене.

Весна пройшла – так швидко і невпинно;

Не думав, що душа моя підé.

 

Хотів зірватися на ноги і кричати,

Папери рвати, розкидати конфетті

Чужих думок повітрям цим кудлатим,

Та не під силу стало це мені.

 

Не можу відірватись від стільця…

Той вихор вітру пригвоздив мене на місці!

Іде богиня і любов моя,

А я – ні руху, ані слова. Киплять мізки…

 

Прощай. Ти відрекла мене й врекла

На вічні муки пекла і любові.

Ти швидко пронеслась і утікла.

А я ж любитиму тебе довік, до скону!..

 

14 квітня 2011 року