Guano Apes — «Bel air»

Вісім років вони мовчали, лише подекуди пробиваючи тишу синглами. Вісім років ми чекали, що нового нам запропонують. І дочекались…Чесно кажучи – краще б ми чекали далі.

МузикаРозчарування приходить з першим же треком. Це вже не ті “Guano Apes”, які зносили голову своїми далеко не жіночими вокальними партіями у виконанні Сандри Насіч. Більшість критиків, які не дуже розуміються в альтернативній музиці, а найголовніше – не чують думки самих слухачів, зустріли попсування гурту з радістю. Мовляв, нарешті подорослішали, нарешті зрозуміли, що на вокалі дівчина абощо. Насправді ж, дане звучання гурту нагадує певний симбіоз старого “Guano Apes”, “No Doubt” та Ґвен Стефані в сольній кар’єрі (від останньої, хвала Богові, дуже мало – окремі R’n’B та хіп-хоп вставки).

Я так думаю, після прослуховування даного (сьомого повноцінного) альбому деякі “старі” фанати покинуть лави шанувальників німецького гурту, натомість на їх місце прийдуть діти, які не застали справжнього звучання “Guano Apes”. Починається комерційна історія гурту (якому, як мені здається, й так непогано жилось), що може призвести до смерті гурту й народження нової “зірки” – окремого проекту імені Сандри Насіч…

Все ж альбом варто прослухати, аби зрозуміти, якої музики краще не робити після стількох років шаленого драйву…

(Статтю розміщено в №4 журналу «Культ» — www.kultmagazine.org)

Hugh Laurie — «Let them talk»

 МузикаБагато хто знає, хто такий Х’ю Лорі. Ще більше людей (не залежно від власного ставлення до цього персонажу), знають, хто такий доктор Хаус. Але багато людей не повірять, що всі музичні партії, які виконує лікар-мізантроп у відомому серіалі, без дублерів виконуються самим Х’ю Лорі, для якого музичний інструмент не є чимось чужим. Власну музичну кар’єру цей талановитий актор розпочав ледь не сто років тому, переважно виконуючи жартівливі блюзові речі. Повноцінний же дебютний альбом Х’ю Лорі видав на-гора лише цього року. “Let them talk” – хай собі говорять. Хай собі говорять, що в догоду моді; хай говорять, що це не моє абощо. Це все від лукавого. Вони-то знають!

Коли слухаєш надривні блюзові пасажі Х’ю, переповнюєшся масою різноманітних почуттів. Тут тобі й біль, тут тобі й любов, тут тобі й туга, й радість, гумор та печаль. Цілий альбом, вісімнадцять треків, іде на одному диханні, народжуючи цілу вервечку різноманітних образів. Це заслуга як вокалу самого Лорі, його неперевершеної гри на фортепіано та гітарі, так і авторів самих пісень (а це такі мастодонти, як Луї Армстронг, Рей Чарльз тощо), а також запрошених артистів – Том Джонс, Ірма Томас, Доктор Джон.

Душе хороша підбірка хорошого блюзу, виконаного далеко не останніми музикантами, безперечно заслуговує на увагу не лише багаточисленних  критиків (яким, швидше за все, й було іронічно зроблено посил самою назвою альбому), а й, насамперед, поціновувачів музики. Якісної музики. Вічної музики. Справжньої…

Дуже раджу дощового вечора закурити цигарку, пригасити світло, наповнити келих кон’яком чи вином і – послухати…

(Статтю розміщено в №4 журналу «Культ», www.kultmagazine.org)

Даррен Аронофскі: фонтани, лебеді та наркотики

Хто такий Даррен Аронофскі? На це питання відповідь знайти не так вже й легко. Режисер, сценарист, продюсер – так, це він. Ще одна втрачена краплина української крові – теж він. Хвороблива людина з незрозумілим баченням світу й специфічним смаком до мистецтва – це також про нього. Але універсальної відповіді ми не знайдемо. Слово, речення, яким коротко можна було б охарактеризувати цього генія не існує. Рівно як і важко визначити певну лінію його кінобачення, стилю його роботи. І через це цікавість до Аронофскі тільки наростає з кожною новою його стрічкою.

Я не хочу зупинятись на конкретних кінострічках, кінонагородах чи здобутках світового кінематографу завдяки Дарренові. Я хочу простежити лінію його кіноробіт (принаймні, спробувати це зробити). Адже як такого стилю в Аронофскі не існує, він сам дивується, коли кінокритики заявляють: “Перші три роботи Аронофскі – це один стиль, далі він починає нову віху своєї творчості” абощо. Сам режисер вважає такі твердження абсурдними й заявляє, що він не має певних стилістичних та тематичних рамок. Він просто знімає таке кіно, яке йому цікаво. Це і є стилем режисера Даррена Аронофскі.

Дебютувавши в повнометражному кіно чорно-білою стрічкою “Пі” (“π”) 1998 року, Аронофскі починає здобувати сталу аудиторію вільно мислячих людей та тих, хто бажає розширювати власні горизонти. Він засідає в мозкові глядача з кожною новою стрічкою, рівно як і за кожною життєвою ситуацією в голові Макса Коена, головного героя фільму “Пі”, все глибше засідає комбінація з 216-ти цифр. Сам по собі дебют виявився доволі вдалим – Аронофскі заробив на цій стрічці непогану славу, фанатів і, звичайно ж, величезні гроші. Стрічка, знята з легкими відголосками арт-хаусу та психоделу й побудована на сюрреалістичному сюжетові, стала прикладом для багатьох режисерів. І, як на мою думку, багатьох могла надихнути. Адже, певні елементи з “Пі” можна зустріти в “Каві та сигаретах” Джима Джармуша, “Номері 23” Джоела Шумахера, серіалі “Доктор Хаус” Девіда Шора, а фільм “Області темряви” Ніка Бьорера можна назвати ледь не рімейком або варіацією на тему. Перелік таких фільмів, на появу яких вплинула перша стрічка Даррена Аронофскі, можна продовжувати безкінечно, але сенсу з того нуль. Головне ми зрозуміли – фільм вплинув на громадськість (а основна мета мистецтва хіба не в цьому полягає?).

Наступним фільмом Даррена Аронофскі став “Реквієм за мрією” (“Requiem for a dream”, 2000 рік), яким й досі батьки лякають своїх неслухняних чад, спіймавши їх з першою цигаркою чи пляшкою пива. З голови генія-мізантропа Даррен Аронофскі вирішив перенестись до голови середньостатистичного американського наркомана (хоча, напевно між американським та українським наркоманом навряд чи буде велика різниця). Не зраджуючи своїй любові покопирсатися в чужих мізках й дістати звідти не найприємніше, режисер не забуває і про свою любов до незвичних підходів в побудові картинки. Якщо в “Пі” Аронофскі обмежується нестандартними ракурсами та картинкою з очей людини, що біжить (і не забуваємо про чорно-білу зйомку, яка надає фільмові більшої реальності й проникливості глядача в світ головного героя та навпаки), то в “Реквіємі…” з першої ж сцени ми бачимо одночасно дві сцени – переживання зачиненої в комірчині матері та викрадення з сусідньої кімнати її сином Гаррі Ґолдфарбом телевізора. Сюжетна побудова, в якій розкривається одразу чотири трагедії, просто вражає, деякі сцени викликають огиду – і цим стрічка підкупає глядача ще більше. Режисер намагається донести до нас важливий факт – легких наркотиків не існує, і наркотик може бути захований в будь-якому вигляді й під будь-якою вивіскою. Чи то крек, чи то героїн (“традиційні” наркотики), чи то секс, чи то телешоу, від яких ламається життя матері головного героя. “Не піддавайтесь ілюзіям – дивіться в корінь!” – от головний месседж режисера. Не обов’язково наркотиком є те, що ним називають. Багато наркотичних засобів продаються легально, але від того вони не перестають бути небезпечними.

Після так само доволі вдалого прокату “Реквієму за мріями” Даррен Аронофскі вирішує заглибитись не просто в голову чергової своєї “жертви”, а запірнути з головою в філософію, в пошук розв’язання таємниці світотворення. В своєму “Фонтані” (“The fountain”, 2006 рік) він не стільки розкриває трагедію конкретної людини, скільки через проблеми, переживання, пошуки виходу конкретної сімейної пари розкриває трагедію людства. В даній філософській сазі відлунюється і “Маленький принц” Антуана де Сент-Екзюпері, і релігійні вчення, і банальності реального життя, і ще купа всього. Вийшов доволі пристойний філософський вінегрет, який, на жаль, чомусь таки провалився. Як зазначає сам Даррен Аронофскі, цей фільм треба дивитись декілька разів – з кожним переглядом він стає все зрозумілішим і цікавішим. Певно, це й стало причиною провалу – кіно a priori було не комерційним (хоча комерційним кінорежисером Аронофскі взагалі важко назвати). В мене, до речі, з усіх робіт Даррена саме “Фонтан” і викликає найбільше захоплення. Користуючись порадою режисера, я переглянув його вже з десяток-другий разів і кожного разу відкриваю в ньому щось нове. Раджу і вам наслідувати мій приклад.

Після того, як філософські рефлексії режисера глядачі не сприйняли, Аронофскі вирішив нову свою роботу зробити набагато приземленішою. Фільм “Реслер” (“The wrestler”, 2008 рік) знову стає повістю про внутрішні переживання головного героя (в даній стрічці це Ренді “Баран” Робінсон – старий хворий реслер, який страждає від самотності й безгрошів’я), безрезультатного пошуку виходу зі замкненого кола неприємностей та проблем. Фільм відзначився ще й тим, що історії Ренді “Барана” та актора, який виконував його роль, – Міккі Рурка, є доволі схожими. Обидва покинуті, обидва зношені на роботі, якій віддали все своє життя, обидва нікому не потрібні і перебувають на межі. Й якщо Ренді так й не вдається відійти від межі й він вчиняє самогубство, виходячи на ринг з хворим серцем (хоча хто зна, може Ренді “Баран” таки вижив?), то Міккі Рурк навпаки тріумфально повертається в кінематограф, отримує нові пропозиції зйомок, на самому фільмі заробляє більше, ніж сам режисер. Таким чином, можна сказати, що Аронофскі повертає Міккі Рурка до життя. Сама ж стрічка вже побудована на стереотипній картинці трущобної Америки, яку ми переважно можемо спостерігати в реперських фільмах (та сама “8 миля” Емінема, з якою в стилістиці картинки “Реслер” є досить подібним) з поправкою на білий колір шкіри зневіреного героя і відсутність криміналу в його діях.

Останньою роботою Даррена Аронофскі на даний момент являється стрічка “Чорний лебідь” (“Black swan”, 2010 рік). Довго на ній спинятися не будемо, адже їй ми присвятили окрему статтю в минулому числі нашого журналу. В характерній собі манері режисер знову намагається розігнати тарганів у голові тепер вже молодої балерини Ніни, яка знову стоїть на межі: на межі дорослішання, на межі прориву в кар’єрі, на межі божевілля і самогубства. Автор феноменально грається розмитістю рамок між сприйняттям героїнею явного та уявного світів, правди та брехні, добра та зла. Фільм, як будь-яка повнометражна робота Аронофскі, змушує глядача серйозно задуматись над власним життям. І, сподіваюсь, зробити правильні висновки.

На 2012 рік анонсовано вихід нової стрічки Даррена Аронофскі під назвою “Тигр” (“The tiger”). Тож нам залишається лише здогадуватись, що ще може цей геній витягнути з глибини непізнаного ще до кінця людського мозку.

Статтю розміщено в №4 он-лайн видання «Культ» (www.kultmagazine.org)