Черговий кінець світу

Фільми про кінець світу заполонили наші кінотеатри та телеекрани. Щодня людство по кілька разів гине від астероїдів, зомбі, землетрусів та лавин, вампірів, демонів пекла тощо. Майже всі ці версії об’єднано в єдиному комедійному фільмі «Це кінець» (This Is the End), який вийшов у прокат 12 червня 2013 року. Ця стрічка одночасно стала пародією як на цілий шар апокаліптичного кінематографу, так й на окремі конкретні кінострічки (серед яких «Дитина Розмарі» (Rosemarys Baby, 1968 рік) Романа Поланскі та «Екзорцист» (The Exorcist, 1973 рік) Вільяма Фрідкіна). Більш того, фільм можна розглядати в якості пародії на богемне життя цілого Голлівуду, адже всі актори виконують ролі самих себе (Джеймс Франко, Джона Гілл, Ріанна, Емма Вотсон тощо – всі вони виконують ролі самих себе у звичайному житті).

Картинка, яку ми спостерігаємо протягом усього фільму – це спроба переосмислити біблійний Апокаліпсис наново й перенести його дію безпосередньо на голлівудські схили, які стають своєрідним уособленням нових Содому та Гоморри. Під час чергової голлівудської вечірки зірок, яку сповнено алкоголем, сексом та наркотиками, на місто звалюється кара Божа. Як й сказано в Святому писанні, всі благочестиві потрапляють в рай (вони возносяться на небо у синьому промінні), більшість з тих, хто лишається на землі, майже моментально гинуть (вони провалюються в кратер, що з’являється в них просто під ногами й сягає до земної мантії). Інші намагаються вижити, барикадуючись в будинку. Далі настає майже класична театральна ситуація – люди, ізольовані від цілого світу, очікуючи на загибель, намагаються розібратись в собі. Поволі до їх розуміння доходить, що відбувається біблійний Апокаліпсис. Актори намагаються усвідомити, чому вони не вознеслись на небо, як інші, й сповідаються одне перед одним в своїх гріхах. В силу своїх гріховних помислів вони так й не можуть вознестись на небо (частина з них навіть своїми грішними думками накликає на себе загибель), їх будинок – останнє пристановище – в результаті невдалого екзорцизму згорає й їм доводиться шукати нового притулку. В результаті подорожі спаленим Лос-Анджелесом всі вони ідуть на самопожертву на користь інших й підносяться на небеса.

Рай виявляється досить далеким від того, як усвідомлюють його правовірні християни. За фільмом рай – це місце здійснення всіх бажань з оголеними жінками, алкоголем та наркотиками. Тобто, цикл замкнувся: рай починає перетворюватись на Содом та Гоморру…

Особливо навіть нема про що розповідати ще – навряд чи тут можна провести якийсь глибокий аналіз абощо. Просто черговий комедійно-пародійний фільм для підлітків, сповнений пороками, фалічними символами та алкоголем.

Кому варто дивитись: підліткам, любителям голлівудських комедій.

Кому не варто дивитись: глядачам з високим смаком, поціновувачам якісного кінематографу, релігійним людям.

Оцінка за 12-бальною шкалою: 6.

Ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

Оригінал — http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/10/blog-post_30.html

Хайтарма. Незнищенне минуле

Хайтарма, кримські татари, Крим

«Минуле незнищенне; рано чи пізно все повторюється, і одним з повторень є намір знищити минуле…» —

Хорхе Луїс Борхес, «Натанієл Готорн».

Цього року світ побачив перший художній ігровий кримськотатарський фільм «Хайтарма» (Qaytarma), який викликав неоднозначні відгуки та навіть дипломатичну війну між українською та російською сторонами. А все лише через те, що фільм, заснований на реальних подіях, є надто викривальним та ілюстративним щодо однієї з найбільших трагедій кримськотатарського народу – примусового виселення з власних земель, яке увійшло в історію як Сюрґюн (від крим. Sürgün – вигнанець). Росіяни досі не хочуть визнавати своїх злочинів часів Радянського Союзу (до яких, до речі, входить й геноцид української нації – Голодомор), й будь-які згадки про тогочасні звірства сприймають як провокації, таким чином провокуючи хіба агресію в свою сторону.

Відступаючи від політичної складової, адже хочеться все ж таки говорити про мистецтво, маю сказати, що фільм просто феноменальний! Нашим режисерам варто було б повчитись в знімальної групи «Хайтарми», як треба робити справжнє й гарне кіно! Це стосується художніх фільмів як в плані побудови, так і в плані сенсового наповнення, сюжетних поворотів та розв’язок. Оформити реальну історію в такі напівсимволічні образи, оснастити такими художніми засобами – і це в першій кінострічці! Нашим кінематографістам, на жаль, досі таке вдається дуже рідко, якщо вдається взагалі…

Як на мене, одна з найвдаліших знахідок картини – це образ майора Кротова (Олексій Горбунов). Це один з головних героїв, який протягом фільму переживає перевтілення з крайньо негативного персонажа в героя-рятівника (насправді, це відбувається лише в очах глядачів, адже негативним персонажем як таким майор Кротов й не був – просто режисер дуже правильно підійшов до показу героя з різних кутів зору).

Щодо сюжету, то він майже ідентичний до справжніх подій, які мали місце в травні 1944 року. Радянський льотчик-винищувач, двічі Герой Радянського Союзу на прізвисько «Король тарану» Амет-Хан Султан (Ахтем Сейтаблаєв) під час короткострокової відпустки разом зі своїми бойовими товаришами приїжджає до себе додому в Алупку. Його візит співпадає в часі з початком операції з виселення кримських татар. Перипетії, показані в фільмі, майже стовідсотково відповідають спогадам та історичним фактам тих часів, в масових сценах брали участь тисячі кримських татар, багато з яких пам’ятають події, зображені в фільмі, з власного життя. Амет-Хан, будучи кримським татарином, сам ледь не гине під час депортації його батьків та сусідів, будучи порятованим лише зусиллями його «білих» друзів та завдяки своєму високому званню. В кінцевому результаті, трагедія цілого народу для окремо взятої родини закінчується, якщо можна так виловитися, геппі-ендом: батьків Амет-Хана не депортують, сам Амет-Хан повертається на службу й веде бої до кінця війни, після чого до самої трагічної загибелі 1 лютого 1971 року під час випробувань Ту-16ЛЛ він працює льотчиком-випробувачем.

Фільм сповнено культурних та релігійних елементів кримськотатарського народу, поетичною мовою подачі та символізмом, героїзмом місцевих мешканців за часів окупації, а також показом справжнього обличчя каральної машини НКВД. Певно, саме останнє й викликало таку хвилю обурення офіційної Москви.

Щодо окремих мистецьких здобутків фільму, то мушу відзначити, що мене вразили зйомки польотів – це далеко від банальних російських фільмів, штампованих на замовлення Кремля для прославляння «героїчного радянського народу». Адже в нашому фільмі видно, що актори дійсно сідають за справжні штурвали, літаки є дійсними бойовими машинами того часу, а не намальованими на комп’ютері іграшковими макетами, так само як й самі польоти відзнято досить майстерно і вони викликають в мене захват. Це далеко від дорогих стрічок Голлівуду, але на щабель вище від російського ширвжитку. Дуже вражають своєю красою натурні сцени природи – краса кримських гір та лісів просто перехоплюють подих, таке відчуття, ніби ти направду літаєш на пароплані чи літакові над всією цією красою. Фільм приємно дивує своєю красою, попри свій важкий сенсовий посил.

Єдине «але» (чи, радше, знак запитання) викликає плутанина зі соціологією наприкінці фільму, адже цифри виселених, загиблих та тих, хто вижив, не відповідають одна одній. Справа полягає, як я розумію, в тому, що цифри взято з різних джерел. Справа в тому, що офіційні дані радянської соціології разюче занижені в порівнянні зі справжніми реаліями, тоді як цифри кримськотатарські можуть бути дещо завищені. В фільмі ж вони стають поруч, через кому, і від того народжується нерозуміння, які ж цифри відповідають дійсності, а які є намаганням приховати правду?

Кому варто дивитись: людям, які вміють думати; особам, які люблять документальні фільми та кінобіографії, мелодрами або військові фільми; кримським татарам; росіянам, які досі не визнають своїх злочинів, чи то пак злочинів своїх батьків та дідів; українським кінематографістам; особам, які цікавляться в справжній історії Радянського Союзу. Фільм підійде для сімейного перегляду.

Кому не варто дивитись: комуністам; людиноненависникам; представникам російського посольства; шовіністам (вибачте за тавтологію).

Оцінка за 12-бальною шкалою: 11.

Ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

Оригінал — http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/10/blog-post_29.html.

Мультфільми імені Джа

Дану рецензію хотілося б присвятити одразу двом цьогорічним мультфільмам, дуже різним на перший погляд, але направду дуже схожим за своєю суттю. Такими мультфільмами є «Анімаційне кіно Чіча та Чонґа» (Cheech and Chongs Animated Movie, також відомий під назвою «Недитячий мультфільм: Укурені») та «Мінлива хмарність, часом фрикадельки 2: Помста ГМО» (Cloudy with a Chance of Meatballs 2:Revenge of leftover). Багато хто спитає мене, чому я об’єдную в одній статті ці два досить різних мульти. Я відповім просто: на окремі дві статті про них мене не вистачить, а спільність між ними полягає, перш за все, в тих засобах, які вживали сценаристи та аніматори…

Так, як мультик Чіча та Чонґа вийшов першим в часі (18 березня) й має навколо себе менший ажіотаж, то почну з нього. Перш за все, люди, які цікавляться растаманським гумором довкола марихуани, не мають потреби в представленні творців цієї анімаційної стрічки. Варто лишень згадати про кіноепопею Томмі Чонґа та Чіча Маріна «Укурені» (Cheech and Chong Up in Smoke, 1978-1984 роки, 6 частин). Даний мультик можна вважати сьомою частиною, випущеною в цій серії. Мультфільм побудовано у стилі модного зараз на наших теренах (як бачимо, в Америці теж) скетч-шоу, що розповідає глядачеві про пригоди двох маріхуанових наркоманів, які їдуть до авто-кінотеатру на вечірній сеанс. Дорогою вони натрапляють на різні пригоди, які відсилають нас до не пов’язаних між собою наркоманських історій. Змінюються стать, раса, навіть біологічний вид, але незмінними є два друга-наркомана, яких грають весь час ті самі Чіч та Чонґ. Мультфільм не раджу переглядати особам до 18 років, хоча він й має вікове обмеження до 17 років. В іншому ж, поціновувачам комедійного тандему, рівно як й цінителям затягнутого гумору, мультфільм має сподобатись.

«До чого ж тут «Помста ГМО…»?» — спитає мене читач. А до того, що, на моє переконання, «Помсту…» написали й намалювали саме герої мульт-скетч-шоу Чіча та Чонґа в своєму найтяжчому стані. Мультфільм, світова прем’єра якого відбулась 27 вересня цього року, є просто верхом несмаку та блюзнірства. Я заборонив би його дивитись дітям до 18 років (хоча він подається як «сімейний») й не рекомендував би дивитись його нікому взагалі.

Дія починається з моменту завершення першої частини. Після перемоги над своїм винаходом, Флінт Локвуд переїжджає до іншого міста на запрошення свого кумира від науки Честера працювати на нього. Населення всього містечка було переселене заради того, аби вичистити острів від решток їжі. Насправді ж, виявляється, Честер мав на меті відшукати апарат Локвуда, за допомоги якого хотів нажитися на вироблені надсмачних батончиків імені себе.

Банальність сюжету, плаский гумор (який подекуди межує з туалетним), неймовірно жорстока для очей та мозку анімація просто доводять мозок до стану закипання. Хочеться чимшвидше й чимдалі тікати від екрану, аби не бачити цього неподобства. Направду напрошуються паралелі з наркоманськими фільмами й мультфільмами. Таке відчуття, що автори мають на меті спеціально дебілізувати наших дітей подібними «творіннями». Окремо обурює спрощення та псування французького стилю анімації, яке присутнє в «Помсті…»

 

Отже, моє резюме з вищесказаного: «Анімаційний фільм Чіча та Чонґа» рекомендую до перегляду після 18 років людям зі специфічним почуттям гумору (насправді легка комедійна історія; присутній туалетний гумор!), «Мінлива хмарність, часом фрикадельки 2: Помста ГМО» не раджу дивитися взагалі нікому, адже навіть любителі наркоманського гумору можуть бути введеними в ступор цим неподобством!

 

Оцінка за 12-бальною шкалою: «Анімаційний фільм Чіча та Чонґа» — 5.

«Мінлива хмарність, часом фрикадельки 2: Помста ГМО» — 2.

 

Ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

Оригінал — http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/10/blog-post_3237.html.

Сталлоне та Шварцнеґґер — як у старі добрі часи…

Приблизно тиждень тому в українському кінопрокаті з’явилися Сильвестр Сталлоне та Арнольд Шварценеґґер у новій стрічці «План втечі». Це не перша, й щось мені підказує, що далеко не остання, спільна робота видатних акторів. І хай вони давно вже не хлопчаки, але їм ще є що показати й про що розповісти своїм глядачам.

Сюжет фільму «План втечі» розвивається довкола професійного втікача з в’язниць Рея Бресліна (Сильвестр Сталлоне), який на замовлення страхових агенцій перевіряє на власному досвіді слабкі місця у пенітенціарних закладах. Під час одного зі своїх чергових замовлень Бреслін опиняється в пастці — його ув’язнюють в надсучасній та наддосконалій в’язниці «Гробниця», побудованій на основі його ж перевірок попередніх закладів. Просто Рей став непотрібним і його вирішили позбутися. Проте існує єдине «але» — сам «тюремний Ґудіні» ще не збирається на пенсію, тим паче, у такий спосіб. Тож за допомоги кількох в’язнів (Еміля Роттмаєра – Арнольд Шварценеґґер та Джаведа –Фаран Таір) разом із тюремним лікарем Емілем Кайкевом (Сем Нілл) він береться за нездійсненну справу.

На моє подивування, стрічка вийшла кращою, аніж я очікував (особливо після «Останнього пристановища» Арні та не надто вражаючих «Нестримних» (TheExpendables, 2010, 2012 роки, Сталлоне). Й хоча за акторським складом одразу можна зрозуміти, хто є лиходієм, а хто — позитивним героєм (рівно так само можна простежити й сюжетну лінію), фільм все одно дивитися цікаво. До того ж тішить співпраця двох мастодонтів, які досить часто протистояли одне одному, — Арні та Сталлоне. Ролі між ними одразу було розподілено й розставлено всі крапки над «і»: Сталлоне — головний герой (серйозний, навіть похмурий, задумливий та чіткий у розрахунках), Шварценеґґер — допоміжний (жартівник, балагур, великий добрий ведмідь, якого водять на повідку). Баланс вирівнюється наприкінці, коли Роттмаєр розкриває перед Бресліном всі карти змови.

Поза непривабливістю особисто для мене тюремної тематики, маю констатувати, що з подібних бойовиків це один із найкращих. І в разі продовження в такому руслі, дідусі можуть направду подарувати нам ще не одну хорошу стрічку.

Окремої уваги заслуговує піар-хід Сильвестра Сталлоне перед прем’єрою стрічки. Всі світові медіа облетіла звістка про те, що він, будучи на підпитку, відлупцював в одному з барів трьох підлітків. Потім Сталлоне виправдовувався тим, що він захищав честь дами. У підсумку про справу всі забули (принаймні одночасно перестали всі про неї говорити). Сталлоне знову опинився на свободі й спокійно продовжує свою діяльність з розкрутки фільму. Звідси я роблю висновок, що вся ситуація була добре зрежисованою провокацією заради фільму. Не можу сказати, що такі засоби варті використання, але мети своєї вони таки досягнули — рейтинг стрічки росте, бюджет доходить до окупності (за тиждень із 50-тимільйонного бюджету збори становлять 25 мільйонів доларів).

Оцінка за 12-бальною шкалою: 10 балів.

Ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

Оригінал — http://grim.in.ua/.

Полетіли! Чи прилетіли?..

Тачки, літачки, Дісней, Піксар

22 серпня 2013 року на екрани країни вийшов новий повнометражний мультфільм від студії «Pixar», творців «Тачок» (Cars, 2006 рік; Cars 2, 2011 рік)), під назвою «Літачки» (Planes). Мультфільм продовжує тематику попередніх двох частин «Тачок», а саме – творення світу швидкості, неймовірних пригод на шляхові досягнення своєї цілі й, звичайно ж, дружби та кохання.

Події мультфільму відбуваються все в тому ж казковому світі автомобілів та літаків, в якому не існує людей. Ми дізнаємося про мрію головного героя мультфільму, «кукурузника» Пилюка, взяти участь в швидкісних перегонах довкола світу. Він усіляко намагається досягнути своєї мети й нарешті домагається права виступити у змаганнях. Через низку перешкод (як то власна недосконалість, підступність суперників та зрада друзів) Пилюк проходить з гідністю й стає переможцем авіараллі. Сюжет вичерпано, і тут починаються прикрості…

Справа в тому, що особливого гумору (як це ми спостерігаємо в двох частинах «Тачок») не простежується (тут порятунок приходить лише в прекрасній якості українського перекладу). Мультфільм зроблено достатньо якісно з візуальної точки зору, але якось пусто в глибині. Банальні істини, які присутні в усіх мультфільмах та фільмах для дітей, настільки заїжджені, що набивають оскому. Сюжетна лінія надто проста, дуже швидко і добре все складається на користь Пилюка. Таке відчуття складається, ніби мультфільм хоче навчити наших дітей, що не варто витрачати зайвих зусиль до досягнення своєї мети, адже все й так до тебе прийде (дискваліфікація одного з учасників авіараллі, в результаті якої Пилюк бере участь в перегонах – яскравий тому приклад). В мене склалось враження, що творці мультфільму особливо вже не задумувались над сценарієм і нашвидкуруч його написали. Головним пріоритетом вони обрали саму картинку.

Але маю зазначити, що взагалі мультфільм не поганий, а моє сприйняття в такому негативному руслі, швидше за все, викликане порівнянням з попередніми роботами студії. Як на мене, їм просто нема що сказати на цю тему, але вони й надалі намагаються її експлуатувати. Й наступним таким намаганням буде друга частина «Літачків», прем’єру якої заплановано на 17 липня 2014 року. Сподіватимемося, що автори студії «Pixar» таки врахують свої помилки з першої частини й виправляться…

До цікавинок мультфільму можна віднести героїню мультфільму Рейчел. В оригіналі вона є літаком з Канади, але в багатьох іншомовних версіях її перефарбовують в колір держави, в якій мультфільм перебуває в прокаті. Відповідно й змінюється ім’я героїні. Чи зробили для української версії відповідні зміни? Відповідь лише в кінотеатрах…

 

Кому варто дивитись: попри таку різку мою критику, я таки раджу дивитися мультфільм всім. Цього разу обійдемося без графи «Кому не варто дивитись».

 

Оцінка за 12-бальною системою: 7.

 

Ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

Оригінал: http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/10/blog-post_25.html

Вічноживий Джон МакКлейн

14 лютого 2013 року в світ вийшла чергова (вже п’ята) стрічка про пригоди американського поліцейського Джона МакКлейна – «Міцний горішок: Гарний день аби померти» (A Good Day to Die Hard). Продовження кіноепопеї (початок якій покладено 1988 року) цього разу приводить глядача слідом за невтомним борцем з несправедливістю до Росії та, навіть, України.

За сюжетом Джон МакКлейн (Брюс Вілліс) приїжджає до Москви, аби порятувати свого сина Джека з в’язниці. Під час суду Джекові МакКлейну (Джей Кортні) разом з опозиційним мільйонером Юрієм Комаровим (Себастьян Блох) вдається втекти в результаті терористичного акту, спровокованого владою. Свідком цих подій стає старший МакКлейн, який й допомагає своєму синові втекти від переслідування. Виявляється, що МакКлейн-молодший є не гульвісою, як вважав його батько, а спецагентом ЦРУ. Він був спеціально відряджений до Росії аби витягти з-за ґрат Юрія Комарова, який володіє компроматом на кандидата в міністри оборони РФ, та переправити його в Америку.

В ході неймовірних перестрілок, майже повної руйнації Москви та швидкісних перегонів МакКлейни перетинають російсько-український кордон й опиняються в Прип’яті. Саме тут, за словами Комарова, знаходиться сейф з компроматом на кандидата в міністри. Насправді ж справа обертається зовсім іншим боком: виявляється, що Комаров разом зі своєю дочкою досить детально спланували спецоперацію з вивезення збагаченого урану з Чорнобиля (за легендою фільму, він зберігався тут ще з часів Радянського Союзу, а сама аварія була спричинена саме нецільовим використанням електростанції) з метою його збуту. В результаті нищівного руйнування Прип’яті батькові та сину МакКлейнам вдалося запобігти вивезенню урану та знищити всіх ворогів, включно з Комаровими.

Як видно з сюжету, фільм видався не досить вдалим і містить в собі багато недоліків (хоча «Міцні горішки» завжди були досить простими в сюжетній лінії). По-перше, під час поруйнування Москви ми майже не бачимо ані спротиву громадян, ані спротиву армії. МакКлейни з купкою терористів просто вщент розносять автомобілі, мости, готель «Україна» і спокійно після того виїжджають з міста й узагалі з країни. Моменту перетину російсько-українського кордону не показують, але видається дивним, як повністю закривавлені МакКлейни могли його перетнути (те саме стосується й військового гелікоптеру терористів). Та ще й з повним багажником зброї (до речі, так само важко уявити собі чеченця, який спокійно возить в багажнику по Москві цілий арсенал – за оригінальним текстом саме цим фактом пояснюється така кількість зброї в автомобілі, припаркованому біля одного з нічних клубів; саме на цьому автомобілі МакКлейни спокійно тікають до України). Таких величезних ляпів було б певно досить, аби зрозуміти примітивність стрічки. На дрібниці вже не звертатиму уваги, адже вони є в кожній частині «Горішка» і в більшості фільмів такого жанру.

Критиками фільм абсолютно було сприйнято негативно, хоча касу він відбив вдвічі більшу, аніж бюджет стрічки. Враження по собі фільм теж лишає не найкращі. Таке відчуття, що Америка повернулась до часів Холодної війни й її головний ворог тепер знову Росія, а не Афганістан, Ірак чи будь-яка нафтова східна країна. Просто, певно, вирішили згадати, як воно було добре в молодості вбивати російських терористів…

 

Кому дивитись: любителям бойовиків у стилі 1980-их років, «Міцних горішків», Брюса Вілліса.

Кому не дивитись: москвичам J. Хоча особливої шкоди фільм не принесе, тому цю графу тут, певно, пропущу.

 

Оцінка за 12-бальною шкалою: 6.

 

Ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

Оригінал: http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/10/blog-post_24.html.

Тисяча років після нас

31 травня 2013 року відбулась світова прем’єра фільму «Після нашої ери» («Земля після нашої ери» або «Після Землі», After Earth). Дана кінострічка – черговий постапокаліптичний варіант розвитку людства та планети Земля. Але його новаторство полягає в тому, що автори розводять ці два об’єкти в різні сторони. В «Після нашої ери» ми бачимо людей мешканцями іншої планети – Нова Пріма, а Землю – планетою, переселеною дикими тваринами, заполоненою лісами, незайманою та красивою.

Головні ролі в фільмі виконують нестаріючий Вілл Сміт (якби не дорослі очі актора, то можна було б сказати, що йому й досі двадцять років) та його 15-річний син Джейден, для якого це вже далеко не перша роль. Варто відзначити, що до перегляду фільму я підійшов достатньо скептично, очікуючи на щось на кшталт «Всесвітньої війни Z» (World War Z, я вже писав про цей фільм) або «Війни світів» (War of the Worlds, 2005 рік) за Веллсом з Томом Крузом в головній ролі. Скажу, що режисер Манодж Нелльятту Ш’ямалан, більш відомий як М. Найт Ш’ямалан, приємно мене здивував. Стрічка не є надто новаторською, адже прослідковуються паралелі з «Хмарним атласом» (Cloud Atlas, 2012 рік) та «Матрицями» (The Matrix, 1999-2003 роки, три частини), але лишає по собі все таки позитивні враження.

Стосовно паралелей. Поселення людей на Нова Пріма дуже скидаються на Н’ю-Сеул з «Хмарного атласу» Тома Тиквера й брата та «сестри» Вачьовскі, стиль же їх життя – вічна боротьба з урсами (чудовиськами, які полюють на людей, відчуваючи їх страх) – дуже скидається на боротьбу мешканців Зіону проти армії Машин. Але ані вампірів, ані неймовірних полчищ зомбі, ані якихось надзвичайних машин вбивства – нічого цього нема, попри очікування саме такого наповнення фільму. Головному герою – 13-річному Кітаю Рейджу (Джейден Сміт) – протистоятимуть зовсім інші монстри. Йому протистоятиме сама матінка природа, колиска людства – планета Земля, яка тисячу років тому вигнала предків Кітая зі своїх просторів. За час відсутності людей на планеті багато чого змінилось – знову постали непролазні хащі саван, тварини набрали величезних розмірів, температура на поверхні вночі падає нижче нульової позначки, концентрація кисню в повітрі стала небезпечною для дихання людини. Але й це не є головні вороги Кітая. Його найголовніший ворог – це власний страх, адже, не поборовши його, молодший Рейджен (чи то пак, Сміт) не зможе здолати жодної перешкоди на своєму шляхові, до того ж може загинути від лап випадково завезеного на Землю урса.

Анонсований мною на головну роль Вілл Сміт нікуди не подівся, він просто не може рухатися, адже в результаті невдалої посадки на планету йому переламало обидві ноги. Тож батько Кітая Сайфер Рейдж (Вілл Сміт) змушений лишатися в уламках корабля й керувати діями свого сина дистанційно.

Звичайно, що все закінчується геппі-ендом, хоча кілька разів життя Кітая ледь не обривається трагічно, чим можна було поставити масну крапку і в житті його батька. Але натхненний та в той самий час переляканий юнак таки долає всі перепони й рятує себе та батька. А по тому, хто зна, може й ціле людство – адже планету Земля, яку так спішно довелось покидати через власну людську глупоту, що вбила колись цю планету, як здавалось, назавжди, можна спробувати заселити знову. Тут вже не буде страшних чудовиськ урсів з Нова Пріми, тут вже не буде людської ненависті до природи, адже люди таки навчились на власних помилках, тут знову можна буде друкувати паперові книги, які на Нова Пріма є лише поодиночними музейними експонатами…

Також варто відмітити, що мене вразила мінімалістичність та влучність футуристичного дизайну в побуті героїв фільму. Мені здається, що в ньому є мало фантастичного, але багато з галузі передбачень. І я не здивуюсь, якщо років за сто, а то й менше, у наших нащадків будуть розумні костюми, які змінюють колір за присутності небезпеки, та наручні смартфони.

Кому варто дивитись: без зайвого пафосу чи самообмеження скажу, що всім. Цей фільм однаково підійде й для сімейного перегляду, й для любителів фантастики, й для поціновувачів бойовиків, й для активістів Ґрінпісу.

Кому не дивитись: поодиноким особам, які не люблять Вілла Сміта, постапокаліптичні або сімейні фільми. Та, на правду, радив би подивитись всім.

Оцінка за 12-бальною шкалою: 10 балів.

Ваш ,Ілько Біленко-Шумахер.

Оригінал — http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/10/blog-post_23.html.

Сталінград. Остання битва Бондарчука-молодшого

Постер до фільму

Близько тижня тому в світовий прокат вийшла стрічка Федора Бондарчука «Сталінград». Фільм зустрічали з великими почестями; відчуття було, що саме з його виходом Друга світова війна нарешті скінчилась. Всі медіа (як російські, так й українські) освітлювали прем’єрні покази стрічки в кінотеатрах Волгограду, Москви та Києва. В один голос повторювалась мантра: «Правдиве кіно про Сталінградську битву і про кохання на війні»…

Мені здається, що цей фільм має стати останньою краплею в морі бездарності Бондарчука-молодшого як режисера (та й актора теж). Якби він прожив хоч день із життя своїх героїв, він просто мусив би привселюдно вибачитись і застрелитись. Адже з кожним своїм фільмом Бондарчук сягає все нижче й нижче в естетичному і моральному плані. Я б зрозумів, якби це був фільм ідеологічного змісту на кшталт: «За родіну! За Сталіна!» Бо то Росія, а російський козир – фільми про «Вєлікую Отєчєствєнную». Але ж така ідеологія майже відсутня, а подекуди навіть є непрямо висміяна головними героями (серед яких як вже відомий за стрічками Федора Бондарчука Петро Фьодоров, так і нові для режисера обличчя Олексія Барабаша та Андрія Смолякова). В основу сюжету покладено не героїзм, не високі людські якості, а банальності на кшталт сексу і безґлуздості життя під час війни.

Ми одночасно спостерігаємо за двома історіями «кохання»: п’ятьох радянських солдатів до 19-річної дівчини та німецького офіцера до радянської красуні «легкої» поведінки. Обидві дівчини живуть під час окупації в своїх старих помешканнях й волею долі (тобто, режисера Бондарчука) опиняються по дві сторони барикад. Й обидві не можуть впливати ні на що, але намагаються пристосовуватись до реалій, в які їх поставлено. Якщо Катя (Марина Смольникова) ще намагається хоч якось допомогти солдатам – принести води, приготувати поїсти, просить навчити її стріляти,  — то дівчина з німецької сторони – Маша (Яніна Студіліна) – просто віддається без зайвих слів і заперечень німецькому офіцерові, за що, в решті, її й буде покарано. Але річ навіть не в моральності/аморальності дівчат, а саме в ставленні чоловіків до них. Пітер Канн (Томас Кречманн), зґвалтувавши Машу, заявляє їй, що він її кохає; радянські ж солдати ладні одне одному перегризти горлянку, аби переспати з Катею. Доходить до реальних сварок, бійок, дівчину навіть намагаються («від гріха подалі») вигнати з її будинку, лише щоб вона перестала «підривати боєздатність» солдат. І після всіх цих подій їй також доводиться почути слова: «Я тебе кохаю!» З додаванням: «Вже цілих два дні!»

Все! Більше у фільмі не відбувається нічого. Війна ніби давно закінчилась, просто в зруйнованому Сталінграді про це, певно, ще не знають. Що німці, що радянські солдати просто сидять в руїнах будинків й спостерігають за життям одне одного крізь приціли гвинтівок, інколи вбиваючи по кілька ворогів. Все!

Лишається незрозумілим, для чого фільм було знято, чому в нього саме така назва і, найголовніше, все ж таки – про що він! Адже того самого кохання, про яке говорить Бондарчук в своїх інтерв’ю, там нема. Так само, як й боротьби Добра зі Злом (ті самі інтерв’ю). Ми бачимо лише збочену сексуальність й безґлуздя від буття.

Також не зрозумілим лишається, як фільм могли номінувати на «Оскар». Адже жодної художньої цінності він в собі не несе. Акторська гра на межі пристойного, закадровий (ледь не написав «загробний») монотонний голос Федора Бондарчука викликає блювотний інстинкт – ані інтонації, ані емоції. Голос робота з першого «Термінатора» ніс в собі більший заряд людських почуттів.

Звідси висновки – не реалізувавши себе як актор (адже акторським успіхом не назвеш ані роль в «9 роті», ані роль в «Залюдненому острові») Бондарчук не реалізує себе й як режисер (з кожним фільмом, як я вже казав, він опускається все нижче) і тепер в нього два шляхи (які навряд чи від нього самого тепер залежать – вирішувати тим, хто зверху): повне забуття, або трон Сергія Міхалкова, який трохи почав хитатися під ним після останніх провальних фільмів. І, швидше за все, який варіант переможе, стане відомо одразу після церемонії вручення «Оскарів», на якому фільм має всі шанси стати найгіршим.

 

Не буду вводити граф «Кому дивитись» і «Кому не дивитись», тому що цей фільм не раджу дивитись нікому!

 

Оцінка за 12-бальною шкалою: 4.

 

Ваш Ілько Біленко-Шумахер.

 

Оригінал: http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/10/blog-post_22.html .

Таємниця перевалу Дятлова. Петля часу

Існують фільми, побудовані на основі книги або оповідання. Існують фільми, зняті на основі сновидінь. Існують фільми, засновані на реальних подіях. Існують фільми, які не мають жодного стосунку до реальності. А існує фільм «Таємниця перевалу Дятлова» (The Dyatlov Pass Incident, 2013 рік), який засновано на реальних подіях, але в той самий час його абстраговано від реальності. Це фільм, який одночасно наближає нас до найбанальнішої реальності з сексом, холодом, страхом, й раптом викидає в якийсь інший вимір, вириваючи нас зі своїх крісел та втискаючи у машину часу та паралельні світи, закручуючи нас в петлю часу. Й ефект, відверто кажучи, дієвий – після перегляду цієї стрічки я ще кілька днів ні про що інше думати не міг, окрім як про події, змальовані в фільмі, й небанальне вирішення однієї з найзагадковіших трагедій Радянського Союзу й світу загалом.

Останній фільм Ренні Гарліна («Жах на вулиці В’язів 4: Повелитель сну» (A Nightmare on Elm Street 4: The Dream Master), 1988 рік; «Екзорцист: Початок» (Exorcist: The Beginning), 2004 рік; «5 днів серпня» (5 Days of August), 2011 рік) засновано на реальних подіях, які мали місце 1959 року в Уральських горах. Тоді група молодих радянських туристів долаючи один з перевалів зникла безвісти. Пізніше їх було знайдено мертвими, але однозначної відповіді про те, що з ними сталося, не знайдено до сьогодні. В історію світового альпінізму ця подія увійшла під назвою «Загибель групи Дятлова», перевал було названо на честь керівника групи Ігоря Дятлова, а місце їх загибелі стало Меккою як інших альпіністів, так й різноманітних уфологів та дослідників паранормальних явищ.

Стосовно причин загибелі туристів – існує не один десяток версій, але жодна з них не витримує критики. Найправдоподібніше звучать версії щодо інфразвукових хвиль, які налякали туристів й вигнали їх на холод майже роздягненими (в результаті чого всі замерзли), або сходу лавини. Але поруч з цими версіями висувались і конспірологічні, й уфологічні, версії з алкогольним або наркоманським угарами тощо. Всі ці версії розглянуто в фільмі Ренні Гарліна «Таємниця перевалу Дятлова».

За сюжетом група американських студентів вирушає в Уральські гори, аби провести власне дослідження трагедії, відтворити події 1959 року й висунути власні висновки щодо того, що ж там трапилось. Глядачеві все подається у вигляді документального фільму, який ці студенти знімають. Самі зйомки експедиції розпочинаються ще в Америці й тривають до останнього кадру фільму. Все це – ніби справжній документальний неігровий фільм, невільно навіть починаєш вірити в це. Аж тут… Не хочу розкривати кінцівки, адже враження від фільму буде зіпсоване для тих, хто після цієї статті вперше вирішить переглянути його. Скажу лише, що очікувати на такий варіант закінчення такої досить спокійної стрічки я аж ніяк не міг. Для мене все складалось плавно в антирадянський американський фільм, в якому буде викрито злочинну радянську систему, показано версію щодо спеціально підготовленого вбивства юнаків-туристів (адже ця версія була основною для єдиного члена екіпажу Ігоря Дятлова, який вижив, – Юрія Юдіна, якому «повезло» захворіти на півшляхові експедиції, через що він мусив повертатися назад. За спогадами Юдіна, на місці віднайдення тіл було також знайдено солдатські обмотки, які й наштовхували його на думку про вбивство його товаришів радянським КҐБ чи армією) та затавровано радянське керівництво як людиноненависницьке.

Творці фільму спробували дослідити всі версії щодо інциденту, які існували до початку їх роботи над фільмом. Але в кінцевому результаті сценаристи та режисер відкинули всі попередні версії й висунули власну, оцінювати яку я не берусь з причин лише тих, що мені доведеться відкрити сюжетний кінець, чого робити не хочеться. Тому полишаю оцінку режисерської версії на розгляд глядачеві. Від себе додам лише, що моя точка зору більше все таки схиляється до версії знищення групи іншими людьми, але якими і в яких цілях – невідомо.

Ключ до розгадки (я підозрюю, що навіть поштовхом до такої сюжетної розв’язки) можуть послужити такі книги, як «Дон Кіхот» Міґеля де Сервантеса чи давньоіндійський епос «Рамаяна», або ж ніч DCII з арабської пам’ятки літератури «Тисяча й одна ніч». Як бачимо, засіб, використаний сценаристами та режисером «Таємниці перевалу Дятлова» не новий, але від того не позбавлений свого шарму неочікуваності.

Тож, айда всі до кінотеатрів (принаймні, онлайн) – раджу переглянути цю стрічку всім. До того ж, виробництво американсько-російське з присмаком українського, адже головним продюсером фільму виступає колись український продюсер Олександр Роднянський.

P.S. Щодо окремих мінусів, які направду відходять на задній план на тлі основного сюжету: фільм хоч й мало показує нам життя російської глибинки, але таки не може без цього обійтись. І тут проступають найголовніші проблеми фільму – американці не розуміють, що не може старенька провінційна російська бабуся володіти досконало англійською мовою; так само вони не розуміють, що глибинка не має обов’язково виглядати як село ХVIII століття з тогочасним побутом та ставленням місцевих до гостей. Але це дрібниці, на яких особливо не варто загострювати свою увагу.

Кому варто дивитись: любителям псевдодокументалістики, фільмів жахів, фільмів на гірську тематику. Для загального настрою радив би дивитись всім, навряд чи шкодуватимете.

Кому не варто дивитись: родичам тур-групи Дятлова, альпіністам та людям, які знаються на гірській тематиці, прибічникам кривавих фільмів жахів.

Оцінка за 12-більною шкалою: 9.

 

Ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

Оригінал: http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/10/blog-post_20.html.

Повернення останнього кіногероя

Мало для кого лишився невідомим факт повернення Арнольда Шварценеґґера на великі екрани після завершення його політичної кар’єри. Й якщо під час свого буття губернатором Каліфорнії Шварц подекуди знімався в кількасекундних ролях («Навколо світу за 80 днів»  (Around the World in 80 Days, 2004 рік) або «Нестримні» (The Expendables, 2010 рік) тощо), а після відходу від політичних справ – в якості одного з акторів фільму («Нестримні 2» (The Expendables 2, 2012 рік)), то в кінострічці «Повернення героя» (або «Останній бій» чи то «Останнє пристановище»; The Last Stand) великий Арні вперше за 11 років виконує головну роль. І, здається, даремно…

Перш за все, фільм позиціонується як серйозний бойовик, навіть кримінальний трилер, а направду виходить щось на кшталт трешового комедійного бойовика в стилі «Гарячі голови» (Hot Shots!, 1991 рік). До речі, навіть окремі кадри ледь не стовідсотково виглядають скопійованими з «Голів», як то постріл з пістолету-ракетниці. Прослідковуються також аналогії з російським фільмом «Брат 2» в плані набуття зброї в схибленого зброємана та присутності серед арсеналу даного героя кулемету «Максим».

Помітно пом’ятий Шварценеґґер вже не схожий на того славетного Арні, яким він лишився в нашій пам’яті з часів перших частин «Термінатора» (The Terminator, 1984 рік; Terminator 2:Judgment Day, 1991 рік) чи «Останнього кіногероя» (Last Action Hero, 1993 рік). Тепер Шварц – це втомлений від життя дідусь, який хоче спокою та миру, тому втікає на край світу до забутого Богом містечка, аби віднайти своє останнє пристановище.

Але не так сталося, як бажалося. Великого Арні знову чекає масштабна війна зі злочинним світом. Виклик йому кидає один з найвпливовіших світових наркобаронів – Габріель Кортес (Едуардо Нор’єґа), який буквально знищує всю американську армію ФБРівців й спокійно через цілий штат з бажанням перетнути кордон з Мексикою доїжджає до містечка Соммертон Джакшен, шерифом якого є Рей Овенс (Арнольд Шварценеґґер). Після запеклого бою, який більше нагадує комедійні ситуації з «Поліцейської академії» (Police Academy, 1984-1994 роки, 7 частин), пристаркуватий шериф знищує ціле злочинне угрупування наркоторгівців та заарештовує Кортеса, аби здати того американській Феміді. Сюжет банальний та висмоктаний з пальця лише для того, аби зняти кіно про бідного Арні, якого навіть в старості не можуть полишити в спокої. Адже поки його не було кінематограф почав занепадати, і тепер його місія – це не попивати коктейлі на сонячних пляжах Каліфорнії й відпочивати від життя, а порятунок рідного кінематографу від засилля зомбі та вампірів, уособленнями яких у фільмі «Повернення героя» є наркоторгівці – підзабуті антигерої фільмів з Арні.

Стрічку рясно пересипано паралелями зі справжнім життям Арні – тут вам й втома від Лос-Анджелесу, й застереження молодим не потикатися до Міста гріхів, й емігрантське минуле Арні. Окремої уваги заслуговує патріотична нотка фільму. Адже вся зброя (окрім кулемету «Максим») та всі автомобілі – суто американського виробництва, дух фільму – це крайній патріотизм в стилі «Братів» Балабанова для росіян, а сама знімальна група й майже весь акторський склад, натомість, – не американці: Арнольд Шварценеґґер (австрієць), Едвард Нор’єґа (еспанець), Петер Стормаре (швед), Родріґо Санторо (бразилієць), режисер Кім Чжи Ун (південнокореєць), оператор Кім  Джи-Йонґ та інші. Як така інтернаціональна команда могла витворити настільки американський фільм? Здається мені, без політтехнологів Арні часів губернаторства в якості сценаристів та помічників режисера в фільмі не обійшлося J.

Поза гумором, фільм доволі легкий і я швидше раджу його дивитись, аніж ні, але лишень заради підтримання хорошого настрою. Ненав’язливість сюжету, його передбачуваність та купа кумедних ситуацій піднімуть вам настрій, в разі ж бажання крові, перестрілок та м’яса – це ви помилились фільмом і Шварцом.

Кому варто дивитись: прихильникам легких комедій, легких бойовиків, легких трешевих фільмів, поціновувачам Арні в будь-яких його іпостасях, любителям американських патріотичних фільмів.

Кому не варто дивитись: комуністам та латиноамериканцям (особливо мексиканцям), поціновувачам Залізного Арні та Арні-Конана, любителям автогонок та бойовиків у стилі «Стирача», дітям, які ще не бачили «Термінатора» та класичного образу Залізного Арні.

Оцінка за 12-бальною шкалою: 8.

 

Ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

 

Оригінал: http://bilenko-shumacher.blogspot.com/.