Про «Останні дні на Марсі» та «Армію Франкенштейна», або Кінематограф імені Едварда Вуда-молодшого

Марс, космос, зомбі, смерть, вакуумФранкенштейн, Друга світова війна, армія, зомбі

«Армія Франкенштейна»

Жанр: Фантастичний бойовик жахів.

Режисер: Річард Рапгорст.

Світова прем’єра: 26 січня 2013 року.

Вікові обмеження: 17 років.

 

«Останні дні на Марсі»

Жанр: Фантастичний трилер.

Режисер: Рорі Робінсон.

Світова прем’єра: 20 травня 2013 року.

Вікові обмеження: 13 років.

 

Фільми, про які йтиметься в даній рецензії, здавалося б, не схожі одне на одного абсолютно: «Армія…» — фільм жахів про Другу світову війну, «Марс…» — фантастичний фільм про космос. Що може об’єднувати ці фільми? Відповідь проста – трешовість та безґлуздість, які будуються на зомбі-складовій. А також, аналогії з фільмами Едварда Вуда-молодшого. Одразу, хто не знає, Ед Вуд – засновник трешу в кінематографі й кінематографіст, якого визнали найгіршим режисером в історії світового фільммейкерства. Думаю, подальша розповідь дасть розуміння таких порівнянь.

Почнемо з «Армії Франкенштейна» (Frankensteins Army). Американський фільм про події кінця Другої світової війни, в якому ми спостерігаємо за пригодами групи радянських воїнів, закинутих глибоко на німецьку територію. Група шукає зниклих розвідників. Натомість знаходить випалене селище, гори спалених трупів й божевільного дідуся-фермера. Він обіцяє солдатам показати їх побратимів, натомість приводить тих до пекла – в надсекретну нацистську лабораторію доктора Франкенштейна. Далі за списком: надпотужні надлюди з надможливостями, яких створив онук давно відомого нам ще з літератури злого (?) генія. Але ці надлюди є швидше зомбі без мозку та емоцій, аніж люди. До того ж це не просто зомбі – вони оснащені різноманітними корисними для вбивства засобами: замість шкіри в них броня, замість рук (подекуди й ніг) у них пили, болгарки, серпи й молоти тощо. Це нова, керована лише доктором Франкенштейном, армія, за допомоги якої він хоче спинити війну й захопити цілий світ собі. Отакий невигадливий та невибагливий сюжет.

Звідки аналогії з Едом Вудом? Сюжетна аналогія: фільм «Наречена монстра» (Bride of The Monster, 1955 рік), в якому за сюжетом на болоті в закинутому будинкові живе схибнутий російський учений доктор Воронофф й за допомоги атомної енергетики намагається винайти надлюдину. Далі все за награною схемою і в результаті всі померли. Звичайно, що Ед Вуд не був новатором в царині таких сюжетів, але саме цей його фільм першим спадає на думку, при перегляді «Армії…».

Аналогія за спецефектами та якістю зйомки з тим самим фільмом Вуда. Здавалося б, розрив у часі та технологіях біля 60-ти років, а не змінилось нічого. З того сумно.

Окремо висловлюсь по ляпам фільму. Знято його у вигляді документального фільму (тобто, головний герой весь час за камерою, яку нібито тримає, й фільмує все, що відбувається довкола). Час – кінець Другої світової війни. Звідки тоді на фронті кольорова камера, яка взагалі була рідкістю в тогочасному СРСР? Величезний комуністичний пафос героїв фільму (звертання одне до одного тільки на товариш, звеличення імені Сталіна тощо) можна було б зрозуміти в радянському кіно, але аж ніяк не в сучасному американському. Тим паче, що деякі персонажі навіть не належать до «радянського народу». І поруч з цим гіперболізована звірячість радянських солдат також трохи від себе відштовхує. Адже, попри те, що звірства існували в ті часи з усіх боків, виглядає так, що кожен комуніст є обов’язково садистом. В кінцевому підсумку фільм хоча й дивиться на одному диханні й спокійно, але лишає за собою гіркий осад деградованого кінематографу. У Вуда, принаймні, таке кіно було новаторством, й сьогодні є визнаною класикою (хай і зі знаком мінус).

Другий заявлений фільм – «Останні дні на Марсі» (The Last Days on Mars) лишає по собі ще більший негативний осад. Від нього хоча б очікування більші були. Фільм знято ніби як на злободенну тему, яку останнім часом широко освітлюють в пресі – подорож людини на Марс. От ми цього року вийшли на один з останніх етапів відправлення першої експедиції, оголосивши імена майбутніх мешканців Марсу; запустили на днях потужний марсохід, який має дослідити наявність на Марсі метану. На тлі цих подій фільм про колонізацію Марсу виглядає вчасним і доречним. Але не з таким же сюжетом!

Ми спостерігаємо події недалекого майбутнього. Друга міжнародна експедиція на Марсі добігає свого кінця. Члени експедиції готуються за добу вирушити в подорож на Землю. Вони зібрали достатньо проб ґрунту та інших заборів задля експериментів, їм лишається лишень трохи зачекати. Аж тут, звідки тільки взялася, невідома бактерія на одній з проб починає заполонювати одного за одним члена екіпажу. Люди починають гинути, їх трупи висихають, а потім… постають з мертвих й починають вбивати своїх колишніх побратимів. В кінцевому результаті знову всі загинули! Точніше, перетворились на зомбі.

Сюжетна лінія не тішить, направду хотілось чогось ширшого і глибшого. Сама якість зйомок теж бажана була б на вищому рівні. Адже знімальна група навіть не навантажувала себе зайвою роботою над пошуками локацій. Вони приїхали у Великий каньйон й стали попід першою ж найвпізнаванішою скелею. Шарм Марсу зникає моментально, і ти вже не віриш про комічність подальших подій. Мушу віддати належне – зйомки з технікою (особливо польоти в небі над Марсом та в космосі) видалися на диво чудово! Але це єдине, що може потішити око в цьому фільмі. Акторська гра (попри присутність акторів не таких вже й невідомих та поганих) трохи не сягає бажаного рівня.

Аналогії з Едом Вудом: фільм «План 9 з далекого космосу» (Plan 9 from Outer Space, 1959 рік). Там за сюжетною лінією зомбі-вірус потрапляє на Землю. Приносять його сюди прибульці з метою знищення надто агресивних людей. Звичайно, ідею розгорнуто не так широко, як в «Марсові…», але вона знову вгадується. І знову – хтось є новатором і класиком, а хтось відійде в небуття за рік…

 

«Армія Франкенштейна»

Кому варто дивитись: любителям фільмів жахів, зомбі-фільмів, трешового кіно, нестандартного військового кіно.

Кому не варто дивитись: поціновувачам якісного кінематографа; глядачам, втомленим від зомбі та дешевого трешу; особам, які хворобливо сприймають тему Другої світової війни; дітям.

 

«Останні дні на Марсі»

Кому варто дивитись: любителям космічної фантастики та зомбі-фільмів.

Кому не варто дивитись: поціновувачам якісного кінематографа; вибагливим любителям космічної фантастики; тим, хто втомився від зомбі-фільмів; марсіанам J.

 

Дивіться тільки хороше кіно!

Ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

 

Оригінал — http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/11/blog-post_13.html.

Тор 2: Царство темряви. Боги їздять в метро та інші неадекватності…

Тор 2, скандинавія, фільм

Жанр: Фентезі-бойовик.

Режисер: Алан Тейлор.

Прем’єра в Україні: 1/7 листопада 2013 року.

Вікові обмеження: 12 років.

 

От і вийшла на великий екран довгоочікувана стрічка «Тор 2. Царство темряви» — продовження кіноепопеї скандинавського аса серед смертних людей. Що приніс він нам сьогодні зі своїм Мйолльніром? Які пригоди тепер чекають на білогривого героя? Відповідь на ці запитання – в кінотеатрі, я ж вирішив зупинитись трохи на інших аспектах…

Друга частина серії фільмів про пригоди скандинавського бога Тора виграшно виглядає на тлі першої (Thor, 2011 рік) за рахунок великої кількості й різноманітності спецефектів. Але чи завжди вони доречні – це вже питання друге. Так, для мене особисто є незрозумілим, звідки в світі мечів та молотів могли взятися вогнепальна автоматична зброя, лазери, космічні кораблі? І як можна протистояти цій зброї, маючи в арсеналі лише середньовічний набір? Режисеру це питання не приходило, певно, в голову, тому Тор знову всіх перемагає (вибачте, але хіба хтось сумнівався?) лише за допомоги свого міфічного молота. Ще одна перевага другої частини над першою – це гумор, яким фільм просто перенасичено. Від мовленнєвих жартів на кшталт «- Якщо ти мене зрадиш, я тебе вб’ю! – То коли розпочинаємо?» тощо, до комічних ситуацій типу молота Мйолльніра на вішаку в прихожій чи поїздки Тора в лондонському метро. Але досить часто жарти подібного штибу просто дратують, відволікаючи своєю чорнотою або недоречністю в ситуації. Мені здається, що творці фільму таким перенасиченням спецефектами та гумором просто вбивають цікавість до самого сюжету, або намагаються просто від нього спеціально відволікти. Адже до сюжетної лінії також існує багато претензій.

Мені ще від першої частини було дивно – чому фільм про Тора знімається за коміксами, далекими від оригіналу, а не за скандинавськими міфами? Адже самі по собі «Старша…» та «Молодша Едди» є досить самодостатніми й могли б стати основою не для однієї серії фільмів про супергероїв. Багато людей, які не знайомі зі справжньою міфологією скандинавських народів, можуть й справді сприйняти все ледь не за чисту монету – загибель асів Фріґґ та Одіна, сюжетні елементи фільму можуть бути сприйняті як міфологічні. Це сумно. І сам Тор виявляється зовсім інакшим, аніж ми звикли до нього з міфології. Тор являється нам такою самою людиною, як й ми, хіба наділений більшою силою та тривалістю життя. Він може закохатися в людину з Мідґарда, він може спокійно гуляти Землею, їздити в метро та ревнувати. Це трохи деідеалізує міфологічну складову та трохи нівелює її сприйняття. До того ж, лишається ще з першого фільму для мене незрозумілим, як у Вальгаллі можуть існувати афро-асґардці (вибачте, не афро-американець же його називати? Хіба що – чорношкірий ас), жінка-воїн, європейський середньовічний лицар? Звідки вони у патріархальному дохристиянському світі півночі Європи? Так само, звідки в цьому світі в другій частині з’являється монгол? Це тяга Голлівуду до мультикультурності, чи елементарне невігластво режисера та сценаристів? В будь-якому випадку, такі речі є неприпустимими!

В разі ж, якщо ми абстрагуємося від міфології і просто сядемо переглядати фентезійний фільм, то отримаємо задоволення від непоганої картинки й переплетіння реальності зі світом казки. В такому плані фільм достатньо непоганий. Тож, тут вже вирішувати кожному самому – що саме для вас є пріоритетним.

Насправді, фільм описувати важко, адже в ньому відбувається багато нісенітниць і нікчемних епізодів, які в повноті своїй витворюють негідну картинку. Вважаю, що кожен має ставити власну оцінку за власними критеріями після перегляду. Я ж просто висловлюю свою…

 

Кому варто дивитись: любителям фентезі та фантастичних фільмів; поціновувачам коміксів та фільмів, знятих за коміксами; любителям легких кінокартин.

Кому не варто дивитись: глядачам з вищим за середній смаком на кіно; прибічникам оригінальної скандинавської міфології; глядачам, яким не подобаються «Месники» та перший фільм «Тор».

Оцінка за 12-бальною шкалою: 7.

 

P.S. Для читачів, які не дуже ознайомлені зі скандинавською тематикою, маю розтлумачити кілька специфічних термінів:

Ас – Бог. Їм на противагу в скандинавській міфології також існують вани. Останні первинно були богами плодючості, аси відповідали за всі інші напрямки людського життя.

Мьйолльнір – Молот Тора, який може кидати блискавки (етимологія походження назви приблизно на це й вказує).

«Старша Едда» — Звід героїчних та міфологічних пісень скандинавів, найдавніші рукописи яких датуються ХІІІ століттям, хоча дати їх початкового написання лишаються невідомими й переважно сягають дохристиянських часів. В піснях описуються події, пов’язані з творенням світу, героїчними походами (Зіґфрід, до прикладу), приходом християнства на північні простори Європи тощо.

«Молодша Едда» — Книга ісландського поета та історика ХІІІ століття Сноррі Стурлусона, в якій він сучасною собі мовою і коротким прозовим переказом описує події, викладені в «Старшій Едді»

Фріґґ – Матір Тора та дружина Одіна.

Мідґард – Світ людей. За скандинавською міфологією існує дев’ять світів, аси живуть в Асґарді.

Вальгалла – Житло Одіна, а також ейнгеріїв, воїнів, які загинули у бою.

 

Ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

 

Оригінал — http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/11/2.html.

Черговий кінець світу

Фільми про кінець світу заполонили наші кінотеатри та телеекрани. Щодня людство по кілька разів гине від астероїдів, зомбі, землетрусів та лавин, вампірів, демонів пекла тощо. Майже всі ці версії об’єднано в єдиному комедійному фільмі «Це кінець» (This Is the End), який вийшов у прокат 12 червня 2013 року. Ця стрічка одночасно стала пародією як на цілий шар апокаліптичного кінематографу, так й на окремі конкретні кінострічки (серед яких «Дитина Розмарі» (Rosemarys Baby, 1968 рік) Романа Поланскі та «Екзорцист» (The Exorcist, 1973 рік) Вільяма Фрідкіна). Більш того, фільм можна розглядати в якості пародії на богемне життя цілого Голлівуду, адже всі актори виконують ролі самих себе (Джеймс Франко, Джона Гілл, Ріанна, Емма Вотсон тощо – всі вони виконують ролі самих себе у звичайному житті).

Картинка, яку ми спостерігаємо протягом усього фільму – це спроба переосмислити біблійний Апокаліпсис наново й перенести його дію безпосередньо на голлівудські схили, які стають своєрідним уособленням нових Содому та Гоморри. Під час чергової голлівудської вечірки зірок, яку сповнено алкоголем, сексом та наркотиками, на місто звалюється кара Божа. Як й сказано в Святому писанні, всі благочестиві потрапляють в рай (вони возносяться на небо у синьому промінні), більшість з тих, хто лишається на землі, майже моментально гинуть (вони провалюються в кратер, що з’являється в них просто під ногами й сягає до земної мантії). Інші намагаються вижити, барикадуючись в будинку. Далі настає майже класична театральна ситуація – люди, ізольовані від цілого світу, очікуючи на загибель, намагаються розібратись в собі. Поволі до їх розуміння доходить, що відбувається біблійний Апокаліпсис. Актори намагаються усвідомити, чому вони не вознеслись на небо, як інші, й сповідаються одне перед одним в своїх гріхах. В силу своїх гріховних помислів вони так й не можуть вознестись на небо (частина з них навіть своїми грішними думками накликає на себе загибель), їх будинок – останнє пристановище – в результаті невдалого екзорцизму згорає й їм доводиться шукати нового притулку. В результаті подорожі спаленим Лос-Анджелесом всі вони ідуть на самопожертву на користь інших й підносяться на небеса.

Рай виявляється досить далеким від того, як усвідомлюють його правовірні християни. За фільмом рай – це місце здійснення всіх бажань з оголеними жінками, алкоголем та наркотиками. Тобто, цикл замкнувся: рай починає перетворюватись на Содом та Гоморру…

Особливо навіть нема про що розповідати ще – навряд чи тут можна провести якийсь глибокий аналіз абощо. Просто черговий комедійно-пародійний фільм для підлітків, сповнений пороками, фалічними символами та алкоголем.

Кому варто дивитись: підліткам, любителям голлівудських комедій.

Кому не варто дивитись: глядачам з високим смаком, поціновувачам якісного кінематографу, релігійним людям.

Оцінка за 12-бальною шкалою: 6.

Ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

Оригінал — http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/10/blog-post_30.html

Хайтарма. Незнищенне минуле

Хайтарма, кримські татари, Крим

«Минуле незнищенне; рано чи пізно все повторюється, і одним з повторень є намір знищити минуле…» —

Хорхе Луїс Борхес, «Натанієл Готорн».

Цього року світ побачив перший художній ігровий кримськотатарський фільм «Хайтарма» (Qaytarma), який викликав неоднозначні відгуки та навіть дипломатичну війну між українською та російською сторонами. А все лише через те, що фільм, заснований на реальних подіях, є надто викривальним та ілюстративним щодо однієї з найбільших трагедій кримськотатарського народу – примусового виселення з власних земель, яке увійшло в історію як Сюрґюн (від крим. Sürgün – вигнанець). Росіяни досі не хочуть визнавати своїх злочинів часів Радянського Союзу (до яких, до речі, входить й геноцид української нації – Голодомор), й будь-які згадки про тогочасні звірства сприймають як провокації, таким чином провокуючи хіба агресію в свою сторону.

Відступаючи від політичної складової, адже хочеться все ж таки говорити про мистецтво, маю сказати, що фільм просто феноменальний! Нашим режисерам варто було б повчитись в знімальної групи «Хайтарми», як треба робити справжнє й гарне кіно! Це стосується художніх фільмів як в плані побудови, так і в плані сенсового наповнення, сюжетних поворотів та розв’язок. Оформити реальну історію в такі напівсимволічні образи, оснастити такими художніми засобами – і це в першій кінострічці! Нашим кінематографістам, на жаль, досі таке вдається дуже рідко, якщо вдається взагалі…

Як на мене, одна з найвдаліших знахідок картини – це образ майора Кротова (Олексій Горбунов). Це один з головних героїв, який протягом фільму переживає перевтілення з крайньо негативного персонажа в героя-рятівника (насправді, це відбувається лише в очах глядачів, адже негативним персонажем як таким майор Кротов й не був – просто режисер дуже правильно підійшов до показу героя з різних кутів зору).

Щодо сюжету, то він майже ідентичний до справжніх подій, які мали місце в травні 1944 року. Радянський льотчик-винищувач, двічі Герой Радянського Союзу на прізвисько «Король тарану» Амет-Хан Султан (Ахтем Сейтаблаєв) під час короткострокової відпустки разом зі своїми бойовими товаришами приїжджає до себе додому в Алупку. Його візит співпадає в часі з початком операції з виселення кримських татар. Перипетії, показані в фільмі, майже стовідсотково відповідають спогадам та історичним фактам тих часів, в масових сценах брали участь тисячі кримських татар, багато з яких пам’ятають події, зображені в фільмі, з власного життя. Амет-Хан, будучи кримським татарином, сам ледь не гине під час депортації його батьків та сусідів, будучи порятованим лише зусиллями його «білих» друзів та завдяки своєму високому званню. В кінцевому результаті, трагедія цілого народу для окремо взятої родини закінчується, якщо можна так виловитися, геппі-ендом: батьків Амет-Хана не депортують, сам Амет-Хан повертається на службу й веде бої до кінця війни, після чого до самої трагічної загибелі 1 лютого 1971 року під час випробувань Ту-16ЛЛ він працює льотчиком-випробувачем.

Фільм сповнено культурних та релігійних елементів кримськотатарського народу, поетичною мовою подачі та символізмом, героїзмом місцевих мешканців за часів окупації, а також показом справжнього обличчя каральної машини НКВД. Певно, саме останнє й викликало таку хвилю обурення офіційної Москви.

Щодо окремих мистецьких здобутків фільму, то мушу відзначити, що мене вразили зйомки польотів – це далеко від банальних російських фільмів, штампованих на замовлення Кремля для прославляння «героїчного радянського народу». Адже в нашому фільмі видно, що актори дійсно сідають за справжні штурвали, літаки є дійсними бойовими машинами того часу, а не намальованими на комп’ютері іграшковими макетами, так само як й самі польоти відзнято досить майстерно і вони викликають в мене захват. Це далеко від дорогих стрічок Голлівуду, але на щабель вище від російського ширвжитку. Дуже вражають своєю красою натурні сцени природи – краса кримських гір та лісів просто перехоплюють подих, таке відчуття, ніби ти направду літаєш на пароплані чи літакові над всією цією красою. Фільм приємно дивує своєю красою, попри свій важкий сенсовий посил.

Єдине «але» (чи, радше, знак запитання) викликає плутанина зі соціологією наприкінці фільму, адже цифри виселених, загиблих та тих, хто вижив, не відповідають одна одній. Справа полягає, як я розумію, в тому, що цифри взято з різних джерел. Справа в тому, що офіційні дані радянської соціології разюче занижені в порівнянні зі справжніми реаліями, тоді як цифри кримськотатарські можуть бути дещо завищені. В фільмі ж вони стають поруч, через кому, і від того народжується нерозуміння, які ж цифри відповідають дійсності, а які є намаганням приховати правду?

Кому варто дивитись: людям, які вміють думати; особам, які люблять документальні фільми та кінобіографії, мелодрами або військові фільми; кримським татарам; росіянам, які досі не визнають своїх злочинів, чи то пак злочинів своїх батьків та дідів; українським кінематографістам; особам, які цікавляться в справжній історії Радянського Союзу. Фільм підійде для сімейного перегляду.

Кому не варто дивитись: комуністам; людиноненависникам; представникам російського посольства; шовіністам (вибачте за тавтологію).

Оцінка за 12-бальною шкалою: 11.

Ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

Оригінал — http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/10/blog-post_29.html.

Мультфільми імені Джа

Дану рецензію хотілося б присвятити одразу двом цьогорічним мультфільмам, дуже різним на перший погляд, але направду дуже схожим за своєю суттю. Такими мультфільмами є «Анімаційне кіно Чіча та Чонґа» (Cheech and Chongs Animated Movie, також відомий під назвою «Недитячий мультфільм: Укурені») та «Мінлива хмарність, часом фрикадельки 2: Помста ГМО» (Cloudy with a Chance of Meatballs 2:Revenge of leftover). Багато хто спитає мене, чому я об’єдную в одній статті ці два досить різних мульти. Я відповім просто: на окремі дві статті про них мене не вистачить, а спільність між ними полягає, перш за все, в тих засобах, які вживали сценаристи та аніматори…

Так, як мультик Чіча та Чонґа вийшов першим в часі (18 березня) й має навколо себе менший ажіотаж, то почну з нього. Перш за все, люди, які цікавляться растаманським гумором довкола марихуани, не мають потреби в представленні творців цієї анімаційної стрічки. Варто лишень згадати про кіноепопею Томмі Чонґа та Чіча Маріна «Укурені» (Cheech and Chong Up in Smoke, 1978-1984 роки, 6 частин). Даний мультик можна вважати сьомою частиною, випущеною в цій серії. Мультфільм побудовано у стилі модного зараз на наших теренах (як бачимо, в Америці теж) скетч-шоу, що розповідає глядачеві про пригоди двох маріхуанових наркоманів, які їдуть до авто-кінотеатру на вечірній сеанс. Дорогою вони натрапляють на різні пригоди, які відсилають нас до не пов’язаних між собою наркоманських історій. Змінюються стать, раса, навіть біологічний вид, але незмінними є два друга-наркомана, яких грають весь час ті самі Чіч та Чонґ. Мультфільм не раджу переглядати особам до 18 років, хоча він й має вікове обмеження до 17 років. В іншому ж, поціновувачам комедійного тандему, рівно як й цінителям затягнутого гумору, мультфільм має сподобатись.

«До чого ж тут «Помста ГМО…»?» — спитає мене читач. А до того, що, на моє переконання, «Помсту…» написали й намалювали саме герої мульт-скетч-шоу Чіча та Чонґа в своєму найтяжчому стані. Мультфільм, світова прем’єра якого відбулась 27 вересня цього року, є просто верхом несмаку та блюзнірства. Я заборонив би його дивитись дітям до 18 років (хоча він подається як «сімейний») й не рекомендував би дивитись його нікому взагалі.

Дія починається з моменту завершення першої частини. Після перемоги над своїм винаходом, Флінт Локвуд переїжджає до іншого міста на запрошення свого кумира від науки Честера працювати на нього. Населення всього містечка було переселене заради того, аби вичистити острів від решток їжі. Насправді ж, виявляється, Честер мав на меті відшукати апарат Локвуда, за допомоги якого хотів нажитися на вироблені надсмачних батончиків імені себе.

Банальність сюжету, плаский гумор (який подекуди межує з туалетним), неймовірно жорстока для очей та мозку анімація просто доводять мозок до стану закипання. Хочеться чимшвидше й чимдалі тікати від екрану, аби не бачити цього неподобства. Направду напрошуються паралелі з наркоманськими фільмами й мультфільмами. Таке відчуття, що автори мають на меті спеціально дебілізувати наших дітей подібними «творіннями». Окремо обурює спрощення та псування французького стилю анімації, яке присутнє в «Помсті…»

 

Отже, моє резюме з вищесказаного: «Анімаційний фільм Чіча та Чонґа» рекомендую до перегляду після 18 років людям зі специфічним почуттям гумору (насправді легка комедійна історія; присутній туалетний гумор!), «Мінлива хмарність, часом фрикадельки 2: Помста ГМО» не раджу дивитися взагалі нікому, адже навіть любителі наркоманського гумору можуть бути введеними в ступор цим неподобством!

 

Оцінка за 12-бальною шкалою: «Анімаційний фільм Чіча та Чонґа» — 5.

«Мінлива хмарність, часом фрикадельки 2: Помста ГМО» — 2.

 

Ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

Оригінал — http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/10/blog-post_3237.html.

Сталлоне та Шварцнеґґер — як у старі добрі часи…

Приблизно тиждень тому в українському кінопрокаті з’явилися Сильвестр Сталлоне та Арнольд Шварценеґґер у новій стрічці «План втечі». Це не перша, й щось мені підказує, що далеко не остання, спільна робота видатних акторів. І хай вони давно вже не хлопчаки, але їм ще є що показати й про що розповісти своїм глядачам.

Сюжет фільму «План втечі» розвивається довкола професійного втікача з в’язниць Рея Бресліна (Сильвестр Сталлоне), який на замовлення страхових агенцій перевіряє на власному досвіді слабкі місця у пенітенціарних закладах. Під час одного зі своїх чергових замовлень Бреслін опиняється в пастці — його ув’язнюють в надсучасній та наддосконалій в’язниці «Гробниця», побудованій на основі його ж перевірок попередніх закладів. Просто Рей став непотрібним і його вирішили позбутися. Проте існує єдине «але» — сам «тюремний Ґудіні» ще не збирається на пенсію, тим паче, у такий спосіб. Тож за допомоги кількох в’язнів (Еміля Роттмаєра – Арнольд Шварценеґґер та Джаведа –Фаран Таір) разом із тюремним лікарем Емілем Кайкевом (Сем Нілл) він береться за нездійсненну справу.

На моє подивування, стрічка вийшла кращою, аніж я очікував (особливо після «Останнього пристановища» Арні та не надто вражаючих «Нестримних» (TheExpendables, 2010, 2012 роки, Сталлоне). Й хоча за акторським складом одразу можна зрозуміти, хто є лиходієм, а хто — позитивним героєм (рівно так само можна простежити й сюжетну лінію), фільм все одно дивитися цікаво. До того ж тішить співпраця двох мастодонтів, які досить часто протистояли одне одному, — Арні та Сталлоне. Ролі між ними одразу було розподілено й розставлено всі крапки над «і»: Сталлоне — головний герой (серйозний, навіть похмурий, задумливий та чіткий у розрахунках), Шварценеґґер — допоміжний (жартівник, балагур, великий добрий ведмідь, якого водять на повідку). Баланс вирівнюється наприкінці, коли Роттмаєр розкриває перед Бресліном всі карти змови.

Поза непривабливістю особисто для мене тюремної тематики, маю констатувати, що з подібних бойовиків це один із найкращих. І в разі продовження в такому руслі, дідусі можуть направду подарувати нам ще не одну хорошу стрічку.

Окремої уваги заслуговує піар-хід Сильвестра Сталлоне перед прем’єрою стрічки. Всі світові медіа облетіла звістка про те, що він, будучи на підпитку, відлупцював в одному з барів трьох підлітків. Потім Сталлоне виправдовувався тим, що він захищав честь дами. У підсумку про справу всі забули (принаймні одночасно перестали всі про неї говорити). Сталлоне знову опинився на свободі й спокійно продовжує свою діяльність з розкрутки фільму. Звідси я роблю висновок, що вся ситуація була добре зрежисованою провокацією заради фільму. Не можу сказати, що такі засоби варті використання, але мети своєї вони таки досягнули — рейтинг стрічки росте, бюджет доходить до окупності (за тиждень із 50-тимільйонного бюджету збори становлять 25 мільйонів доларів).

Оцінка за 12-бальною шкалою: 10 балів.

Ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

Оригінал — http://grim.in.ua/.

Полетіли! Чи прилетіли?..

Тачки, літачки, Дісней, Піксар

22 серпня 2013 року на екрани країни вийшов новий повнометражний мультфільм від студії «Pixar», творців «Тачок» (Cars, 2006 рік; Cars 2, 2011 рік)), під назвою «Літачки» (Planes). Мультфільм продовжує тематику попередніх двох частин «Тачок», а саме – творення світу швидкості, неймовірних пригод на шляхові досягнення своєї цілі й, звичайно ж, дружби та кохання.

Події мультфільму відбуваються все в тому ж казковому світі автомобілів та літаків, в якому не існує людей. Ми дізнаємося про мрію головного героя мультфільму, «кукурузника» Пилюка, взяти участь в швидкісних перегонах довкола світу. Він усіляко намагається досягнути своєї мети й нарешті домагається права виступити у змаганнях. Через низку перешкод (як то власна недосконалість, підступність суперників та зрада друзів) Пилюк проходить з гідністю й стає переможцем авіараллі. Сюжет вичерпано, і тут починаються прикрості…

Справа в тому, що особливого гумору (як це ми спостерігаємо в двох частинах «Тачок») не простежується (тут порятунок приходить лише в прекрасній якості українського перекладу). Мультфільм зроблено достатньо якісно з візуальної точки зору, але якось пусто в глибині. Банальні істини, які присутні в усіх мультфільмах та фільмах для дітей, настільки заїжджені, що набивають оскому. Сюжетна лінія надто проста, дуже швидко і добре все складається на користь Пилюка. Таке відчуття складається, ніби мультфільм хоче навчити наших дітей, що не варто витрачати зайвих зусиль до досягнення своєї мети, адже все й так до тебе прийде (дискваліфікація одного з учасників авіараллі, в результаті якої Пилюк бере участь в перегонах – яскравий тому приклад). В мене склалось враження, що творці мультфільму особливо вже не задумувались над сценарієм і нашвидкуруч його написали. Головним пріоритетом вони обрали саму картинку.

Але маю зазначити, що взагалі мультфільм не поганий, а моє сприйняття в такому негативному руслі, швидше за все, викликане порівнянням з попередніми роботами студії. Як на мене, їм просто нема що сказати на цю тему, але вони й надалі намагаються її експлуатувати. Й наступним таким намаганням буде друга частина «Літачків», прем’єру якої заплановано на 17 липня 2014 року. Сподіватимемося, що автори студії «Pixar» таки врахують свої помилки з першої частини й виправляться…

До цікавинок мультфільму можна віднести героїню мультфільму Рейчел. В оригіналі вона є літаком з Канади, але в багатьох іншомовних версіях її перефарбовують в колір держави, в якій мультфільм перебуває в прокаті. Відповідно й змінюється ім’я героїні. Чи зробили для української версії відповідні зміни? Відповідь лише в кінотеатрах…

 

Кому варто дивитись: попри таку різку мою критику, я таки раджу дивитися мультфільм всім. Цього разу обійдемося без графи «Кому не варто дивитись».

 

Оцінка за 12-бальною системою: 7.

 

Ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

Оригінал: http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/10/blog-post_25.html

Вічноживий Джон МакКлейн

14 лютого 2013 року в світ вийшла чергова (вже п’ята) стрічка про пригоди американського поліцейського Джона МакКлейна – «Міцний горішок: Гарний день аби померти» (A Good Day to Die Hard). Продовження кіноепопеї (початок якій покладено 1988 року) цього разу приводить глядача слідом за невтомним борцем з несправедливістю до Росії та, навіть, України.

За сюжетом Джон МакКлейн (Брюс Вілліс) приїжджає до Москви, аби порятувати свого сина Джека з в’язниці. Під час суду Джекові МакКлейну (Джей Кортні) разом з опозиційним мільйонером Юрієм Комаровим (Себастьян Блох) вдається втекти в результаті терористичного акту, спровокованого владою. Свідком цих подій стає старший МакКлейн, який й допомагає своєму синові втекти від переслідування. Виявляється, що МакКлейн-молодший є не гульвісою, як вважав його батько, а спецагентом ЦРУ. Він був спеціально відряджений до Росії аби витягти з-за ґрат Юрія Комарова, який володіє компроматом на кандидата в міністри оборони РФ, та переправити його в Америку.

В ході неймовірних перестрілок, майже повної руйнації Москви та швидкісних перегонів МакКлейни перетинають російсько-український кордон й опиняються в Прип’яті. Саме тут, за словами Комарова, знаходиться сейф з компроматом на кандидата в міністри. Насправді ж справа обертається зовсім іншим боком: виявляється, що Комаров разом зі своєю дочкою досить детально спланували спецоперацію з вивезення збагаченого урану з Чорнобиля (за легендою фільму, він зберігався тут ще з часів Радянського Союзу, а сама аварія була спричинена саме нецільовим використанням електростанції) з метою його збуту. В результаті нищівного руйнування Прип’яті батькові та сину МакКлейнам вдалося запобігти вивезенню урану та знищити всіх ворогів, включно з Комаровими.

Як видно з сюжету, фільм видався не досить вдалим і містить в собі багато недоліків (хоча «Міцні горішки» завжди були досить простими в сюжетній лінії). По-перше, під час поруйнування Москви ми майже не бачимо ані спротиву громадян, ані спротиву армії. МакКлейни з купкою терористів просто вщент розносять автомобілі, мости, готель «Україна» і спокійно після того виїжджають з міста й узагалі з країни. Моменту перетину російсько-українського кордону не показують, але видається дивним, як повністю закривавлені МакКлейни могли його перетнути (те саме стосується й військового гелікоптеру терористів). Та ще й з повним багажником зброї (до речі, так само важко уявити собі чеченця, який спокійно возить в багажнику по Москві цілий арсенал – за оригінальним текстом саме цим фактом пояснюється така кількість зброї в автомобілі, припаркованому біля одного з нічних клубів; саме на цьому автомобілі МакКлейни спокійно тікають до України). Таких величезних ляпів було б певно досить, аби зрозуміти примітивність стрічки. На дрібниці вже не звертатиму уваги, адже вони є в кожній частині «Горішка» і в більшості фільмів такого жанру.

Критиками фільм абсолютно було сприйнято негативно, хоча касу він відбив вдвічі більшу, аніж бюджет стрічки. Враження по собі фільм теж лишає не найкращі. Таке відчуття, що Америка повернулась до часів Холодної війни й її головний ворог тепер знову Росія, а не Афганістан, Ірак чи будь-яка нафтова східна країна. Просто, певно, вирішили згадати, як воно було добре в молодості вбивати російських терористів…

 

Кому дивитись: любителям бойовиків у стилі 1980-их років, «Міцних горішків», Брюса Вілліса.

Кому не дивитись: москвичам J. Хоча особливої шкоди фільм не принесе, тому цю графу тут, певно, пропущу.

 

Оцінка за 12-бальною шкалою: 6.

 

Ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

Оригінал: http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/10/blog-post_24.html.

Тисяча років після нас

31 травня 2013 року відбулась світова прем’єра фільму «Після нашої ери» («Земля після нашої ери» або «Після Землі», After Earth). Дана кінострічка – черговий постапокаліптичний варіант розвитку людства та планети Земля. Але його новаторство полягає в тому, що автори розводять ці два об’єкти в різні сторони. В «Після нашої ери» ми бачимо людей мешканцями іншої планети – Нова Пріма, а Землю – планетою, переселеною дикими тваринами, заполоненою лісами, незайманою та красивою.

Головні ролі в фільмі виконують нестаріючий Вілл Сміт (якби не дорослі очі актора, то можна було б сказати, що йому й досі двадцять років) та його 15-річний син Джейден, для якого це вже далеко не перша роль. Варто відзначити, що до перегляду фільму я підійшов достатньо скептично, очікуючи на щось на кшталт «Всесвітньої війни Z» (World War Z, я вже писав про цей фільм) або «Війни світів» (War of the Worlds, 2005 рік) за Веллсом з Томом Крузом в головній ролі. Скажу, що режисер Манодж Нелльятту Ш’ямалан, більш відомий як М. Найт Ш’ямалан, приємно мене здивував. Стрічка не є надто новаторською, адже прослідковуються паралелі з «Хмарним атласом» (Cloud Atlas, 2012 рік) та «Матрицями» (The Matrix, 1999-2003 роки, три частини), але лишає по собі все таки позитивні враження.

Стосовно паралелей. Поселення людей на Нова Пріма дуже скидаються на Н’ю-Сеул з «Хмарного атласу» Тома Тиквера й брата та «сестри» Вачьовскі, стиль же їх життя – вічна боротьба з урсами (чудовиськами, які полюють на людей, відчуваючи їх страх) – дуже скидається на боротьбу мешканців Зіону проти армії Машин. Але ані вампірів, ані неймовірних полчищ зомбі, ані якихось надзвичайних машин вбивства – нічого цього нема, попри очікування саме такого наповнення фільму. Головному герою – 13-річному Кітаю Рейджу (Джейден Сміт) – протистоятимуть зовсім інші монстри. Йому протистоятиме сама матінка природа, колиска людства – планета Земля, яка тисячу років тому вигнала предків Кітая зі своїх просторів. За час відсутності людей на планеті багато чого змінилось – знову постали непролазні хащі саван, тварини набрали величезних розмірів, температура на поверхні вночі падає нижче нульової позначки, концентрація кисню в повітрі стала небезпечною для дихання людини. Але й це не є головні вороги Кітая. Його найголовніший ворог – це власний страх, адже, не поборовши його, молодший Рейджен (чи то пак, Сміт) не зможе здолати жодної перешкоди на своєму шляхові, до того ж може загинути від лап випадково завезеного на Землю урса.

Анонсований мною на головну роль Вілл Сміт нікуди не подівся, він просто не може рухатися, адже в результаті невдалої посадки на планету йому переламало обидві ноги. Тож батько Кітая Сайфер Рейдж (Вілл Сміт) змушений лишатися в уламках корабля й керувати діями свого сина дистанційно.

Звичайно, що все закінчується геппі-ендом, хоча кілька разів життя Кітая ледь не обривається трагічно, чим можна було поставити масну крапку і в житті його батька. Але натхненний та в той самий час переляканий юнак таки долає всі перепони й рятує себе та батька. А по тому, хто зна, може й ціле людство – адже планету Земля, яку так спішно довелось покидати через власну людську глупоту, що вбила колись цю планету, як здавалось, назавжди, можна спробувати заселити знову. Тут вже не буде страшних чудовиськ урсів з Нова Пріми, тут вже не буде людської ненависті до природи, адже люди таки навчились на власних помилках, тут знову можна буде друкувати паперові книги, які на Нова Пріма є лише поодиночними музейними експонатами…

Також варто відмітити, що мене вразила мінімалістичність та влучність футуристичного дизайну в побуті героїв фільму. Мені здається, що в ньому є мало фантастичного, але багато з галузі передбачень. І я не здивуюсь, якщо років за сто, а то й менше, у наших нащадків будуть розумні костюми, які змінюють колір за присутності небезпеки, та наручні смартфони.

Кому варто дивитись: без зайвого пафосу чи самообмеження скажу, що всім. Цей фільм однаково підійде й для сімейного перегляду, й для любителів фантастики, й для поціновувачів бойовиків, й для активістів Ґрінпісу.

Кому не дивитись: поодиноким особам, які не люблять Вілла Сміта, постапокаліптичні або сімейні фільми. Та, на правду, радив би подивитись всім.

Оцінка за 12-бальною шкалою: 10 балів.

Ваш ,Ілько Біленко-Шумахер.

Оригінал — http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/10/blog-post_23.html.

Сталінград. Остання битва Бондарчука-молодшого

Постер до фільму

Близько тижня тому в світовий прокат вийшла стрічка Федора Бондарчука «Сталінград». Фільм зустрічали з великими почестями; відчуття було, що саме з його виходом Друга світова війна нарешті скінчилась. Всі медіа (як російські, так й українські) освітлювали прем’єрні покази стрічки в кінотеатрах Волгограду, Москви та Києва. В один голос повторювалась мантра: «Правдиве кіно про Сталінградську битву і про кохання на війні»…

Мені здається, що цей фільм має стати останньою краплею в морі бездарності Бондарчука-молодшого як режисера (та й актора теж). Якби він прожив хоч день із життя своїх героїв, він просто мусив би привселюдно вибачитись і застрелитись. Адже з кожним своїм фільмом Бондарчук сягає все нижче й нижче в естетичному і моральному плані. Я б зрозумів, якби це був фільм ідеологічного змісту на кшталт: «За родіну! За Сталіна!» Бо то Росія, а російський козир – фільми про «Вєлікую Отєчєствєнную». Але ж така ідеологія майже відсутня, а подекуди навіть є непрямо висміяна головними героями (серед яких як вже відомий за стрічками Федора Бондарчука Петро Фьодоров, так і нові для режисера обличчя Олексія Барабаша та Андрія Смолякова). В основу сюжету покладено не героїзм, не високі людські якості, а банальності на кшталт сексу і безґлуздості життя під час війни.

Ми одночасно спостерігаємо за двома історіями «кохання»: п’ятьох радянських солдатів до 19-річної дівчини та німецького офіцера до радянської красуні «легкої» поведінки. Обидві дівчини живуть під час окупації в своїх старих помешканнях й волею долі (тобто, режисера Бондарчука) опиняються по дві сторони барикад. Й обидві не можуть впливати ні на що, але намагаються пристосовуватись до реалій, в які їх поставлено. Якщо Катя (Марина Смольникова) ще намагається хоч якось допомогти солдатам – принести води, приготувати поїсти, просить навчити її стріляти,  — то дівчина з німецької сторони – Маша (Яніна Студіліна) – просто віддається без зайвих слів і заперечень німецькому офіцерові, за що, в решті, її й буде покарано. Але річ навіть не в моральності/аморальності дівчат, а саме в ставленні чоловіків до них. Пітер Канн (Томас Кречманн), зґвалтувавши Машу, заявляє їй, що він її кохає; радянські ж солдати ладні одне одному перегризти горлянку, аби переспати з Катею. Доходить до реальних сварок, бійок, дівчину навіть намагаються («від гріха подалі») вигнати з її будинку, лише щоб вона перестала «підривати боєздатність» солдат. І після всіх цих подій їй також доводиться почути слова: «Я тебе кохаю!» З додаванням: «Вже цілих два дні!»

Все! Більше у фільмі не відбувається нічого. Війна ніби давно закінчилась, просто в зруйнованому Сталінграді про це, певно, ще не знають. Що німці, що радянські солдати просто сидять в руїнах будинків й спостерігають за життям одне одного крізь приціли гвинтівок, інколи вбиваючи по кілька ворогів. Все!

Лишається незрозумілим, для чого фільм було знято, чому в нього саме така назва і, найголовніше, все ж таки – про що він! Адже того самого кохання, про яке говорить Бондарчук в своїх інтерв’ю, там нема. Так само, як й боротьби Добра зі Злом (ті самі інтерв’ю). Ми бачимо лише збочену сексуальність й безґлуздя від буття.

Також не зрозумілим лишається, як фільм могли номінувати на «Оскар». Адже жодної художньої цінності він в собі не несе. Акторська гра на межі пристойного, закадровий (ледь не написав «загробний») монотонний голос Федора Бондарчука викликає блювотний інстинкт – ані інтонації, ані емоції. Голос робота з першого «Термінатора» ніс в собі більший заряд людських почуттів.

Звідси висновки – не реалізувавши себе як актор (адже акторським успіхом не назвеш ані роль в «9 роті», ані роль в «Залюдненому острові») Бондарчук не реалізує себе й як режисер (з кожним фільмом, як я вже казав, він опускається все нижче) і тепер в нього два шляхи (які навряд чи від нього самого тепер залежать – вирішувати тим, хто зверху): повне забуття, або трон Сергія Міхалкова, який трохи почав хитатися під ним після останніх провальних фільмів. І, швидше за все, який варіант переможе, стане відомо одразу після церемонії вручення «Оскарів», на якому фільм має всі шанси стати найгіршим.

 

Не буду вводити граф «Кому дивитись» і «Кому не дивитись», тому що цей фільм не раджу дивитись нікому!

 

Оцінка за 12-бальною шкалою: 4.

 

Ваш Ілько Біленко-Шумахер.

 

Оригінал: http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/10/blog-post_22.html .