Таємниця перевалу Дятлова. Петля часу

Існують фільми, побудовані на основі книги або оповідання. Існують фільми, зняті на основі сновидінь. Існують фільми, засновані на реальних подіях. Існують фільми, які не мають жодного стосунку до реальності. А існує фільм «Таємниця перевалу Дятлова» (The Dyatlov Pass Incident, 2013 рік), який засновано на реальних подіях, але в той самий час його абстраговано від реальності. Це фільм, який одночасно наближає нас до найбанальнішої реальності з сексом, холодом, страхом, й раптом викидає в якийсь інший вимір, вириваючи нас зі своїх крісел та втискаючи у машину часу та паралельні світи, закручуючи нас в петлю часу. Й ефект, відверто кажучи, дієвий – після перегляду цієї стрічки я ще кілька днів ні про що інше думати не міг, окрім як про події, змальовані в фільмі, й небанальне вирішення однієї з найзагадковіших трагедій Радянського Союзу й світу загалом.

Останній фільм Ренні Гарліна («Жах на вулиці В’язів 4: Повелитель сну» (A Nightmare on Elm Street 4: The Dream Master), 1988 рік; «Екзорцист: Початок» (Exorcist: The Beginning), 2004 рік; «5 днів серпня» (5 Days of August), 2011 рік) засновано на реальних подіях, які мали місце 1959 року в Уральських горах. Тоді група молодих радянських туристів долаючи один з перевалів зникла безвісти. Пізніше їх було знайдено мертвими, але однозначної відповіді про те, що з ними сталося, не знайдено до сьогодні. В історію світового альпінізму ця подія увійшла під назвою «Загибель групи Дятлова», перевал було названо на честь керівника групи Ігоря Дятлова, а місце їх загибелі стало Меккою як інших альпіністів, так й різноманітних уфологів та дослідників паранормальних явищ.

Стосовно причин загибелі туристів – існує не один десяток версій, але жодна з них не витримує критики. Найправдоподібніше звучать версії щодо інфразвукових хвиль, які налякали туристів й вигнали їх на холод майже роздягненими (в результаті чого всі замерзли), або сходу лавини. Але поруч з цими версіями висувались і конспірологічні, й уфологічні, версії з алкогольним або наркоманським угарами тощо. Всі ці версії розглянуто в фільмі Ренні Гарліна «Таємниця перевалу Дятлова».

За сюжетом група американських студентів вирушає в Уральські гори, аби провести власне дослідження трагедії, відтворити події 1959 року й висунути власні висновки щодо того, що ж там трапилось. Глядачеві все подається у вигляді документального фільму, який ці студенти знімають. Самі зйомки експедиції розпочинаються ще в Америці й тривають до останнього кадру фільму. Все це – ніби справжній документальний неігровий фільм, невільно навіть починаєш вірити в це. Аж тут… Не хочу розкривати кінцівки, адже враження від фільму буде зіпсоване для тих, хто після цієї статті вперше вирішить переглянути його. Скажу лише, що очікувати на такий варіант закінчення такої досить спокійної стрічки я аж ніяк не міг. Для мене все складалось плавно в антирадянський американський фільм, в якому буде викрито злочинну радянську систему, показано версію щодо спеціально підготовленого вбивства юнаків-туристів (адже ця версія була основною для єдиного члена екіпажу Ігоря Дятлова, який вижив, – Юрія Юдіна, якому «повезло» захворіти на півшляхові експедиції, через що він мусив повертатися назад. За спогадами Юдіна, на місці віднайдення тіл було також знайдено солдатські обмотки, які й наштовхували його на думку про вбивство його товаришів радянським КҐБ чи армією) та затавровано радянське керівництво як людиноненависницьке.

Творці фільму спробували дослідити всі версії щодо інциденту, які існували до початку їх роботи над фільмом. Але в кінцевому результаті сценаристи та режисер відкинули всі попередні версії й висунули власну, оцінювати яку я не берусь з причин лише тих, що мені доведеться відкрити сюжетний кінець, чого робити не хочеться. Тому полишаю оцінку режисерської версії на розгляд глядачеві. Від себе додам лише, що моя точка зору більше все таки схиляється до версії знищення групи іншими людьми, але якими і в яких цілях – невідомо.

Ключ до розгадки (я підозрюю, що навіть поштовхом до такої сюжетної розв’язки) можуть послужити такі книги, як «Дон Кіхот» Міґеля де Сервантеса чи давньоіндійський епос «Рамаяна», або ж ніч DCII з арабської пам’ятки літератури «Тисяча й одна ніч». Як бачимо, засіб, використаний сценаристами та режисером «Таємниці перевалу Дятлова» не новий, але від того не позбавлений свого шарму неочікуваності.

Тож, айда всі до кінотеатрів (принаймні, онлайн) – раджу переглянути цю стрічку всім. До того ж, виробництво американсько-російське з присмаком українського, адже головним продюсером фільму виступає колись український продюсер Олександр Роднянський.

P.S. Щодо окремих мінусів, які направду відходять на задній план на тлі основного сюжету: фільм хоч й мало показує нам життя російської глибинки, але таки не може без цього обійтись. І тут проступають найголовніші проблеми фільму – американці не розуміють, що не може старенька провінційна російська бабуся володіти досконало англійською мовою; так само вони не розуміють, що глибинка не має обов’язково виглядати як село ХVIII століття з тогочасним побутом та ставленням місцевих до гостей. Але це дрібниці, на яких особливо не варто загострювати свою увагу.

Кому варто дивитись: любителям псевдодокументалістики, фільмів жахів, фільмів на гірську тематику. Для загального настрою радив би дивитись всім, навряд чи шкодуватимете.

Кому не варто дивитись: родичам тур-групи Дятлова, альпіністам та людям, які знаються на гірській тематиці, прибічникам кривавих фільмів жахів.

Оцінка за 12-більною шкалою: 9.

 

Ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

Оригінал: http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/10/blog-post_20.html.

Повернення останнього кіногероя

Мало для кого лишився невідомим факт повернення Арнольда Шварценеґґера на великі екрани після завершення його політичної кар’єри. Й якщо під час свого буття губернатором Каліфорнії Шварц подекуди знімався в кількасекундних ролях («Навколо світу за 80 днів»  (Around the World in 80 Days, 2004 рік) або «Нестримні» (The Expendables, 2010 рік) тощо), а після відходу від політичних справ – в якості одного з акторів фільму («Нестримні 2» (The Expendables 2, 2012 рік)), то в кінострічці «Повернення героя» (або «Останній бій» чи то «Останнє пристановище»; The Last Stand) великий Арні вперше за 11 років виконує головну роль. І, здається, даремно…

Перш за все, фільм позиціонується як серйозний бойовик, навіть кримінальний трилер, а направду виходить щось на кшталт трешового комедійного бойовика в стилі «Гарячі голови» (Hot Shots!, 1991 рік). До речі, навіть окремі кадри ледь не стовідсотково виглядають скопійованими з «Голів», як то постріл з пістолету-ракетниці. Прослідковуються також аналогії з російським фільмом «Брат 2» в плані набуття зброї в схибленого зброємана та присутності серед арсеналу даного героя кулемету «Максим».

Помітно пом’ятий Шварценеґґер вже не схожий на того славетного Арні, яким він лишився в нашій пам’яті з часів перших частин «Термінатора» (The Terminator, 1984 рік; Terminator 2:Judgment Day, 1991 рік) чи «Останнього кіногероя» (Last Action Hero, 1993 рік). Тепер Шварц – це втомлений від життя дідусь, який хоче спокою та миру, тому втікає на край світу до забутого Богом містечка, аби віднайти своє останнє пристановище.

Але не так сталося, як бажалося. Великого Арні знову чекає масштабна війна зі злочинним світом. Виклик йому кидає один з найвпливовіших світових наркобаронів – Габріель Кортес (Едуардо Нор’єґа), який буквально знищує всю американську армію ФБРівців й спокійно через цілий штат з бажанням перетнути кордон з Мексикою доїжджає до містечка Соммертон Джакшен, шерифом якого є Рей Овенс (Арнольд Шварценеґґер). Після запеклого бою, який більше нагадує комедійні ситуації з «Поліцейської академії» (Police Academy, 1984-1994 роки, 7 частин), пристаркуватий шериф знищує ціле злочинне угрупування наркоторгівців та заарештовує Кортеса, аби здати того американській Феміді. Сюжет банальний та висмоктаний з пальця лише для того, аби зняти кіно про бідного Арні, якого навіть в старості не можуть полишити в спокої. Адже поки його не було кінематограф почав занепадати, і тепер його місія – це не попивати коктейлі на сонячних пляжах Каліфорнії й відпочивати від життя, а порятунок рідного кінематографу від засилля зомбі та вампірів, уособленнями яких у фільмі «Повернення героя» є наркоторгівці – підзабуті антигерої фільмів з Арні.

Стрічку рясно пересипано паралелями зі справжнім життям Арні – тут вам й втома від Лос-Анджелесу, й застереження молодим не потикатися до Міста гріхів, й емігрантське минуле Арні. Окремої уваги заслуговує патріотична нотка фільму. Адже вся зброя (окрім кулемету «Максим») та всі автомобілі – суто американського виробництва, дух фільму – це крайній патріотизм в стилі «Братів» Балабанова для росіян, а сама знімальна група й майже весь акторський склад, натомість, – не американці: Арнольд Шварценеґґер (австрієць), Едвард Нор’єґа (еспанець), Петер Стормаре (швед), Родріґо Санторо (бразилієць), режисер Кім Чжи Ун (південнокореєць), оператор Кім  Джи-Йонґ та інші. Як така інтернаціональна команда могла витворити настільки американський фільм? Здається мені, без політтехнологів Арні часів губернаторства в якості сценаристів та помічників режисера в фільмі не обійшлося J.

Поза гумором, фільм доволі легкий і я швидше раджу його дивитись, аніж ні, але лишень заради підтримання хорошого настрою. Ненав’язливість сюжету, його передбачуваність та купа кумедних ситуацій піднімуть вам настрій, в разі ж бажання крові, перестрілок та м’яса – це ви помилились фільмом і Шварцом.

Кому варто дивитись: прихильникам легких комедій, легких бойовиків, легких трешевих фільмів, поціновувачам Арні в будь-яких його іпостасях, любителям американських патріотичних фільмів.

Кому не варто дивитись: комуністам та латиноамериканцям (особливо мексиканцям), поціновувачам Залізного Арні та Арні-Конана, любителям автогонок та бойовиків у стилі «Стирача», дітям, які ще не бачили «Термінатора» та класичного образу Залізного Арні.

Оцінка за 12-бальною шкалою: 8.

 

Ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

 

Оригінал: http://bilenko-shumacher.blogspot.com/.

Всесвітня війна Z. Все тільки розпочинається

27 червня цього року на екранах українських кінотеатрів почалась демонстрація чергової апокаліптичної стрічки пера американського кінопрому – «Всесвітня війна Z» (World War Z). В головній ролі (а також продюсером стрічки) виступив помітно зістарений Бред Пітт. Поза замиленістю сюжету (атака зомбі на людство) та окремими проблемами під час зйомок (про це пізніше), включно з провалом попередніх переглядів у фокус-групах, фільм зібрав непогану касу (понад 500 млн. доларів при вкладених 190 млн.). В чому ж секрет?

Давайте від початку й по сюжету. Фільм почали знімати ще 2011 року, зйомки відбувались в кількох державах (Шотландія, Америка, Румунія). В основу покладено вже такі осточортілі оповідки про зомбі-монстрів, які пожирають людей. Чесно кажучи, перші хвилин 30-40 мене не покидала думка, що дана стрічка є синтезом фільму-катастрофи «Післязавтра» (The Day After Tomorrow, 2004 рік) та трешового комедійного фільму жахів-мюзиклу «Атака зомбі-курей» (Poultrygeist: Night of the Chicken Dead, 2006 рік). Якщо перший фільм не потребує представлення, то про другий скажу, що людям не під кайфом його краще не переглядати, інакше ви ризикуєте заробити запалення мозку J. Через такі аналогії рівень мого скептицизму шкалив до фінальних титрів, й, чесно кажучи, не даремно. Адже «Всесвітня війна Z» й направду є швидше новим прочитанням старих сценаріїв вищезазначених фільмів вкупі з усіма частинами «Оселі зла» (Resident Evil, 2002-по сьогодні), аніж пошуками чогось нового у вичерпаному жанрі зомбі-фільмів.

Здобутки даної стрічки полягають в тому, що автори не намагаються особливо героїзувати якусь із націй (а особливо, самих американців, які в кожному другому фільмі рятують планету), вони героїзують людські якості: порядність, терпимість до інших, взаємодопомогу, розум, стійкість, самопожертву. А також – сімейні цінності. Ми бачимо й деякі деталі викриття негативних якостей політичних систем: на прикладі порятунку сім’ї головного героя Джеррі Лейна (Бред Пітт) ми бачимо гнилість американської системи – доки Лейн бореться, доти існує в безпеці його сім’я, щойно всі вирішують, що Лейн загинув – його дружину та дітей викидають з рятівної оази (ООНівської морської бази) в сірий світ зомбі; на прикладі ув’язненого співробітника ЦРУ ми бачимо справжнє обличчя американської закордонної політики – торгівля зброєю на території мусульманських держав, ціллю якої є нажива на смерті та майбутнє заволодіння арабськими територіями (перегукується з нашими реаліями: Арабська весна, яка породила не одну війну на Близькому Сході, навряд чи обійшлася без подібних маніпуляцій); на прикладі багатостраждальної єврейської нації, яка натерпілась від усього арабського світу, але тепер пускає на свою порятовану територію мусульман, яким вдалося вижити серед зомбі-світу, ми бачимо посил до прощення одне одного та єднання перед лицем небезпеки (щоправда одразу ж ми спостерігаємо насміхання над надмірною побожністю мусульман, адже саме через їх гучні молитви ізраїльські воїни вчасно не почули зомбі, які підкрадались до стін синів Ізраїлевих та влаштували атаку на порятованих). До речі, зі спустошеного Ізраїлю Джеррі Лейн рятується на літакові Білоруських авіаліній – от вам і маєте: людське переважає міждержавне (ми то знаємо, що твориться зараз в стосунках західного світу з Білоруссю). За такі моменти хочеться й направду сказати сценаристам та режисеру: «Спасибі».

Але, як казав великий Генк Муді, існує велике волохате «але». Попри всі дрібні плюси фільму, в загальному він лишається лишень «одним з …». Це один з багатьох фільмів про зомбі, що мало відрізняється від інших; це один з багатьох американських фільмів-катастроф з геппі-ендом; це один з багатьох посередніх фільмів, нарешті. Попри всю його безпрецедентну масштабність, як для зомбі-фільмів, і касові збори, я б ніколи не рекомендував своїм друзям дивитись цей фільм. Адже головною метою даної кінострічки є просте банальне бажання заробити грошей на популярній тематиці, але аж ніяк не мистецтво й насолода від перегляду глядача. Соціальна тематика так само майже не помітна (вона існує, але дуже завуальовано, мало хто її може помітити за вражаючими спецефектами).

До речі, чекаємо на продовження, адже режисер якось обмовився, що це лише перша частина трилогії. Та й саме закінчення фільму натякає, що ВСЕ ТІЛЬКИ РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ. Тож, можна з впевненістю говорити, що автори «Всесвітньої війни Z» заявляють про своє бажання зазіхнути на місце «Оселі зла» в серцях зомбі-любителів.

З цікавинок. В разі, якщо ви переглядатимете дану кінострічку, десь так хвилині на 60-тій під час штурму стін Ізраїлю зомбі-монстрами зверніть увагу на колоритну дівчину-зомбі, мені вона нагадала Сіґурні Вівер в молодості J.

P.S. Про обіцяні проблеми в перебігові зйомок (якось вже й вилетіло з голови). Під час зйомок в Будапешті знімальну групу атакували румунські поліціанти й вилучили цілу купу бойової зброї (хоча за документами вона проходила як муляжі). В кінцевому результаті справу вдалося зам’яти, але факт лишається фактом – зйомки ледь не було зірвано, а знімальна група доволі спокійно могла надовго загриміти за ґрати.

Кому варто дивитись: фанатам (чи то, фанаткам) Бреда Пітта, фанатам апокаліптичних фільмів та фільмів про зомбі, любителям легких бойовиків та мелодраматичних сюжетів.

Кому не варто дивитись: одразу й важко сказати. Всім – занадто узагальнено. Краще так – поціновувачам справжнього кіно; особам, які ненавидять Бреда Пітта; особливим глядачам, які люблять Пітта лише молодим (тут вам вже не буде ані оголених торсів, ані гри м’язів абощо – лише зморшки на обличчі улюбленого героя і перші натяки на правонаступництво престолу Арні в якості безсмертного героя).

Оцінка за 12-бальною шкалою: 7.

 

З повагою, Ілько Біленко-Шумахер.

 

Оригінал: http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2013/10/z.html

Параджанов. Вічно живий геній

 

Цього року Україна висунула на здобуття престижної кінопремії «Оскар» стрічку спільного виробництва Франції, Грузії, Вірменії та України — «Параджанов». Біографічний фільм, присвячений видатному режисерові Сергієві Параджанову, і справді здатний поборотися за найвищу нагороду і вартий уваги не лише глядачів України, але й цілого світу.
Ми не знайдемо у цій картині таких банальностей, як особисте життя, обсмоктане та подане під різними соусами, якісь простоти та мелодраматичні звороти в сюжеті. Ні, це не звичайна «кіношка», це справжнє кіно на кшталт мистецьких стрічок самого Параджанова. Фільм знято у стилі легкого сюрреалізму, замішаного з елементами соцреалізму (швидше, їх штучно введено у стрічку, щоби підкреслити несхожість Параджанова на інших героїв того часу), оповитого легким флером французького кіно, витонченого гумору та глибокого трагізму. У центрі сюжету не Параджанов-режисер, не Параджанов-геній, а Параджанов-людина з його особливостями характеру, з його широтою душі, з його життєвою трагедією. Ми майже не бачимо зайвих життєвих ситуацій, окрім тих, які допомагають розкрити характер Сергія Параджанова. Ми бачимо, що він не просто геній, не картинка, не ікона — він жива людина, яка вміє радіти, переживати, плакати. Він — жива людина, яка з верхівки геніальності була кинута на самі низи соціального невизнання. Він — людина з важкою та трагічною долею…
Протягом стрічки ми чуємо українські, вірменські та російські пісні, що ілюструє нам важкі реалії, в яких жив та творив Сергій Параджанов, і його непростий внутрішній світ. Він, будучи вірменином за походженням, з грузинським домішками, був неодноразово звинувачений в українському націоналізмі (за фільм «Тіні забутих предків»). Але такі звинувачення (чи як сьогодні це часто трапляється серед націоналістів — звеличення) Параджанова є абсурдними. Він є генієм, а геній не має меж. Ані в плані творчому, ані в плані ідеологічному. Параджанов повторює долю багатьох людей Духу, які страждали від радянської влади тільки за те, що їхній світогляд сягав ширше за вузькі лоби партійних діячів. І національність чи політичні погляди тут не відіграють жодної ролі (згадайте росіянина Ґумільова, російськомовного українця Булгакова, українського «націоналіста» Довженка — вони однаково були гноблені владою за широту своєї думки; те саме відбувалось і з Параджановим).
Окремої уваги заслуговує знахідка режисерів щодо ілюстрації процесу знімання Параджановим його основних робіт. У кадрі одночасно перебуває оригінальне відео фільму («Тіні забутих предків», «Колір гранату» тощо) та Сергій Параджанов у виконанні Сержа Аведікяна, який дає настанови акторам оригінального відео. Монтаж зроблено настільки майстерно, що глядач одразу може й не здогадатися, що він бачить не оригінал, а синтез двох епох.
Дух фільму одночасно і якийсь легкий та ніби натхненний фільмами Вудді Аллена та Жоанн Сфар (той самий «Гензбур, героїчне життя» (Gainsbourg, vie héroïque) 2010 року), і доволі важкий та темний. Після перегляду залишається певний синтез світла і темряви, замішаних разом. Це пояснюється елементарно самою побудовою фільму, в якому світлу генія протистоїть темрява номенклатури радянської влади — ілюстрація реалій життя Параджанова.
Усіх перипетій фільму відкривати не буду — по-перше, хто знайомий з історією життя Сергія Параджанова, той і так знає, про що цей фільм. А, а по-друге, радше побачити все власними очима, ніж крізь чиюсь призму сприйняття. Однозначним є те, що фільм заслужено їде в Америку на премію «Оскар». І дуже хочеться сподіватись, що подібні якісні кінострічки будуть й надалі з’являтися в Україні.
Кому варто дивитись: усім без перебільшення, оскільки фільм цікавий і в плані біографічному, і в плані мистецькому.
Кому не варто дивитись: комуністам та тим, хто ностальгує за Радянським Союзом.
Оцінка за 12-бальною шкалою: 11.
Оригінал: http://grim.in.ua/.

 

Даррен Аронофскі: фонтани, лебеді та наркотики

Хто такий Даррен Аронофскі? На це питання відповідь знайти не так вже й легко. Режисер, сценарист, продюсер – так, це він. Ще одна втрачена краплина української крові – теж він. Хвороблива людина з незрозумілим баченням світу й специфічним смаком до мистецтва – це також про нього. Але універсальної відповіді ми не знайдемо. Слово, речення, яким коротко можна було б охарактеризувати цього генія не існує. Рівно як і важко визначити певну лінію його кінобачення, стилю його роботи. І через це цікавість до Аронофскі тільки наростає з кожною новою його стрічкою.

Я не хочу зупинятись на конкретних кінострічках, кінонагородах чи здобутках світового кінематографу завдяки Дарренові. Я хочу простежити лінію його кіноробіт (принаймні, спробувати це зробити). Адже як такого стилю в Аронофскі не існує, він сам дивується, коли кінокритики заявляють: “Перші три роботи Аронофскі – це один стиль, далі він починає нову віху своєї творчості” абощо. Сам режисер вважає такі твердження абсурдними й заявляє, що він не має певних стилістичних та тематичних рамок. Він просто знімає таке кіно, яке йому цікаво. Це і є стилем режисера Даррена Аронофскі.

Дебютувавши в повнометражному кіно чорно-білою стрічкою “Пі” (“π”) 1998 року, Аронофскі починає здобувати сталу аудиторію вільно мислячих людей та тих, хто бажає розширювати власні горизонти. Він засідає в мозкові глядача з кожною новою стрічкою, рівно як і за кожною життєвою ситуацією в голові Макса Коена, головного героя фільму “Пі”, все глибше засідає комбінація з 216-ти цифр. Сам по собі дебют виявився доволі вдалим – Аронофскі заробив на цій стрічці непогану славу, фанатів і, звичайно ж, величезні гроші. Стрічка, знята з легкими відголосками арт-хаусу та психоделу й побудована на сюрреалістичному сюжетові, стала прикладом для багатьох режисерів. І, як на мою думку, багатьох могла надихнути. Адже, певні елементи з “Пі” можна зустріти в “Каві та сигаретах” Джима Джармуша, “Номері 23” Джоела Шумахера, серіалі “Доктор Хаус” Девіда Шора, а фільм “Області темряви” Ніка Бьорера можна назвати ледь не рімейком або варіацією на тему. Перелік таких фільмів, на появу яких вплинула перша стрічка Даррена Аронофскі, можна продовжувати безкінечно, але сенсу з того нуль. Головне ми зрозуміли – фільм вплинув на громадськість (а основна мета мистецтва хіба не в цьому полягає?).

Наступним фільмом Даррена Аронофскі став “Реквієм за мрією” (“Requiem for a dream”, 2000 рік), яким й досі батьки лякають своїх неслухняних чад, спіймавши їх з першою цигаркою чи пляшкою пива. З голови генія-мізантропа Даррен Аронофскі вирішив перенестись до голови середньостатистичного американського наркомана (хоча, напевно між американським та українським наркоманом навряд чи буде велика різниця). Не зраджуючи своїй любові покопирсатися в чужих мізках й дістати звідти не найприємніше, режисер не забуває і про свою любов до незвичних підходів в побудові картинки. Якщо в “Пі” Аронофскі обмежується нестандартними ракурсами та картинкою з очей людини, що біжить (і не забуваємо про чорно-білу зйомку, яка надає фільмові більшої реальності й проникливості глядача в світ головного героя та навпаки), то в “Реквіємі…” з першої ж сцени ми бачимо одночасно дві сцени – переживання зачиненої в комірчині матері та викрадення з сусідньої кімнати її сином Гаррі Ґолдфарбом телевізора. Сюжетна побудова, в якій розкривається одразу чотири трагедії, просто вражає, деякі сцени викликають огиду – і цим стрічка підкупає глядача ще більше. Режисер намагається донести до нас важливий факт – легких наркотиків не існує, і наркотик може бути захований в будь-якому вигляді й під будь-якою вивіскою. Чи то крек, чи то героїн (“традиційні” наркотики), чи то секс, чи то телешоу, від яких ламається життя матері головного героя. “Не піддавайтесь ілюзіям – дивіться в корінь!” – от головний месседж режисера. Не обов’язково наркотиком є те, що ним називають. Багато наркотичних засобів продаються легально, але від того вони не перестають бути небезпечними.

Після так само доволі вдалого прокату “Реквієму за мріями” Даррен Аронофскі вирішує заглибитись не просто в голову чергової своєї “жертви”, а запірнути з головою в філософію, в пошук розв’язання таємниці світотворення. В своєму “Фонтані” (“The fountain”, 2006 рік) він не стільки розкриває трагедію конкретної людини, скільки через проблеми, переживання, пошуки виходу конкретної сімейної пари розкриває трагедію людства. В даній філософській сазі відлунюється і “Маленький принц” Антуана де Сент-Екзюпері, і релігійні вчення, і банальності реального життя, і ще купа всього. Вийшов доволі пристойний філософський вінегрет, який, на жаль, чомусь таки провалився. Як зазначає сам Даррен Аронофскі, цей фільм треба дивитись декілька разів – з кожним переглядом він стає все зрозумілішим і цікавішим. Певно, це й стало причиною провалу – кіно a priori було не комерційним (хоча комерційним кінорежисером Аронофскі взагалі важко назвати). В мене, до речі, з усіх робіт Даррена саме “Фонтан” і викликає найбільше захоплення. Користуючись порадою режисера, я переглянув його вже з десяток-другий разів і кожного разу відкриваю в ньому щось нове. Раджу і вам наслідувати мій приклад.

Після того, як філософські рефлексії режисера глядачі не сприйняли, Аронофскі вирішив нову свою роботу зробити набагато приземленішою. Фільм “Реслер” (“The wrestler”, 2008 рік) знову стає повістю про внутрішні переживання головного героя (в даній стрічці це Ренді “Баран” Робінсон – старий хворий реслер, який страждає від самотності й безгрошів’я), безрезультатного пошуку виходу зі замкненого кола неприємностей та проблем. Фільм відзначився ще й тим, що історії Ренді “Барана” та актора, який виконував його роль, – Міккі Рурка, є доволі схожими. Обидва покинуті, обидва зношені на роботі, якій віддали все своє життя, обидва нікому не потрібні і перебувають на межі. Й якщо Ренді так й не вдається відійти від межі й він вчиняє самогубство, виходячи на ринг з хворим серцем (хоча хто зна, може Ренді “Баран” таки вижив?), то Міккі Рурк навпаки тріумфально повертається в кінематограф, отримує нові пропозиції зйомок, на самому фільмі заробляє більше, ніж сам режисер. Таким чином, можна сказати, що Аронофскі повертає Міккі Рурка до життя. Сама ж стрічка вже побудована на стереотипній картинці трущобної Америки, яку ми переважно можемо спостерігати в реперських фільмах (та сама “8 миля” Емінема, з якою в стилістиці картинки “Реслер” є досить подібним) з поправкою на білий колір шкіри зневіреного героя і відсутність криміналу в його діях.

Останньою роботою Даррена Аронофскі на даний момент являється стрічка “Чорний лебідь” (“Black swan”, 2010 рік). Довго на ній спинятися не будемо, адже їй ми присвятили окрему статтю в минулому числі нашого журналу. В характерній собі манері режисер знову намагається розігнати тарганів у голові тепер вже молодої балерини Ніни, яка знову стоїть на межі: на межі дорослішання, на межі прориву в кар’єрі, на межі божевілля і самогубства. Автор феноменально грається розмитістю рамок між сприйняттям героїнею явного та уявного світів, правди та брехні, добра та зла. Фільм, як будь-яка повнометражна робота Аронофскі, змушує глядача серйозно задуматись над власним життям. І, сподіваюсь, зробити правильні висновки.

На 2012 рік анонсовано вихід нової стрічки Даррена Аронофскі під назвою “Тигр” (“The tiger”). Тож нам залишається лише здогадуватись, що ще може цей геній витягнути з глибини непізнаного ще до кінця людського мозку.

Статтю розміщено в №4 он-лайн видання «Культ» (www.kultmagazine.org)

«Чорний лебідь»: сага про злам свідомості

10 березня цього року на великі екрани України вийшла найновіша робота режисера Даррена Аронофскі «Чорний лебідь». Відомий глядачеві за такими роботами, як «Пі», «Реквієм за мрією», «Фонтан» та «Рестлер», Аронофскі й далі, не зраджуючи собі, продовжує копирсатися в людському мозкові, розбираючи фобії, страхи, прагнення та переживання особи. Об’єктом режисерських досліджень в даній стрічці стала молода балерина Ніна (у виконанні Наталі Портман), що стоїть на відстані простягнутої руки від величезного стрибка у своїй професійній кар’єрі. Для Наталі Портман робота з Аронофскі напередодні її 31 дня народження, яке вона святкуватиме 9 червня, увінчалась світовим тріумфом – Наталі отримала свого першого «Оскара».

Сам фільм інтригує глядача з самого початку. З перших же кадрів ми спостерігаємо, як Ніна танцює арію Білого Лебедя. Навмисно показуються лише ноги, граційність виконання, щоб глядач усвідомив, яка це пекельна праця і як це насправді важко. І в той момент, коли ловиш себе на думці, що обличчя балерини не показують, бо танцює дублер, — камера, невідривно від танцю, відкриває нам всю Наталі Портман. І тут ти вперше вибухаєш внутрішніми оваціями (зверніть увагу – це лише перша хвилина фільму!)

До речі, операторська робота заслуговує на окрему увагу. В даній стрічці більше, ніж в інших, режисер вдався до маніпуляцій з камерою в тому плані, аби знімати великий відтинок події невідривно, без дублів і в той самий час з різних ракурсів. Тож дуже часто в сценах танцю, репетицій абощо можна спостерігати окремий танець-в-унісон камери з балеринами. Даним прийомом останнім часом дуже захопились світові майстри фільмування (Ларс фон Трієр в «Антихристі», Лоренс Данмор в «Розпусникові» тощо). Оператор хоче наблизити нас таким чином до того, що відбувається по ту сторону екрану, ввести в танець, дати відчути його ритм.

І безпосередньо про саму сюжетну лінію. Кожен глядач сприйме її по-своєму, складаючи в певні окремі образи власні фобії або проблеми. Як на мене, цей фільм не є хворобливим пошуком Аронофскі якогось антиподу Ренді «Барану» у виконанні Міккі Рурка в «Рестлері» (як багато хто з кінокритиків стверджує), він не є намаганням залякати глядача новими втіленнями Сатани абощо. Режисер просто намагався показати процес дорослішання дівчинки, яка постає перед вибором – лишатися все подальше життя маленькою маминою донечкою і грати (хай і неперевершено) другі ролі, або відірватись від маминої цицьки, стати нарешті дорослою і впевненою в собі жінкою, прима-балериною, якій саме життя нашіптує: «Вже час». І саме це накладання різноманітних психологічних аспектів одне на одного породжують великі душевні переживання Ніни: потяг з дитинства до нанесення собі травм (що пізніше трансформується у відривання шматків шкіри, зростання пальців та містичні марення про чорні крила), побоювання конфронтацій з матір’ю, прагнення до перфекціонізму, небажання іти по головам, і в той самий час, доля сама штовхає на конфлікт з матір’ю та ігнорування тяжкої долі попередниці (що виливається в маніакальні переживання від викрадення речей до вбивства), депресія на тлі цих подій, потяг до сексуальних експериментів, до відкидання всіх табу, до виходу за рамки. В кінцевому результаті вся ця суміш емоцій і переживань призводять до божевілля та самогубства головної героїні.

Режисер показує саме цю боротьбу «Чорної» та «Білої» Ніни через призму гри нею Чорного та Білого Лебедя. Ці ролі і є самою Ніною. Білий Лебідь – це незаймана закомплексована Ніна, чемна і порядна, правильна, граційна й витончена.  Чорний Лебідь – це та Ніна, якою вона мусить стати, аби отримати омріяну роль. І якою вона стати прагне, але низка проблем особистого життя і насадженого в дитинстві світосприйняття не дають їй цього зробити.

Аронофскі вже не робить висновків з події, він нам тільки транслює її. Сам же глядач мусить вирішити для себе подальшу долю Ніни – чи вона таки зламається і лишиться тільки «Білою» Ніною, чи повністю переступить через всі перепони і трансформується, хай і в «Чорну», але дорослу Ніну (це не обов’язково мусить бути однотонно чорна жінка), чи взагалі лишиться вона в живих… До речі, при таких роздумах Аронофскі лишає нас не вперше – можна сказати, що в кожному зі своїх фільмів режисер все ж таки ставить три крапки, аби глядач сам для себе поставив власну крапку у сюжеті…

І знову ж – через власну інфантильність та перфекціонізм Ніна навіть не усвідомлює, що можна поєднати в собі одночасно обидва прояви однієї сутності і стати просто Королевою Лебедів…

Журнал «Культ», №3, www.kultmagazine.org

«The hire» («Прокат») — стаття, надрукова в №2 журналу «Культ»

26 квітня цього року сповнюється десять років КУЛЬТовій стрічці “The hire” (“Прокат”) з Клайвом Овеном в головній ролі. Цю подію оминути своєю увагою ні в якому разі не можна, тому ми й вирішили нагадати нашим читачам про цю серію кіно-новел.

Кожна короткометражка тривалістю в десять (плюс-мінус півлаптя) хвилин включає в себе цілий світ окремого режисера, все його бачення сучасного кіномистецтва. Кожну свою роботу окремий режисер будував на основних своїх канонах — всі засоби в побудові сюжетної лінії, промальовки дійових осіб, деталей або використанні спецефектів тощо (ледь не до спідньої білизни акторів) автор використовує самі ті, які є притаманними його роботам в повному метрі. Можна сказати, що завданням режисерів було втиснути в десять хвилин всі свої попередні фільми. На мою думку (і не тільки мою — скільки фанатів цієї стрічки по всьому світові!), їм це досить добре вдалося!

Як всі ми добре памятаємо, “Прокат” складається з восьми “канонічних” короткометражок від таких режисерів, як Гай Річі, Джон Франкенхаймер, Анґ Лі тощо, які побачили світ у 2001-2002 роках, та однієї “неканонічної” стрічки, випущеної 2003 року, — “Хто вбив ідею?” Германна Васке. В даній статті мова піде лише про перші вісім стрічок, позаяк вони є самим мистецьким обличчям консерну “BMW”, на замовлення якого було знято “Прокат”, а остання — девята — це вже більш комерційний, а не мистецький хід. Ми ж хочемо звернути увагу наших читачів саме на художній аспект цього фільму-реклами.

Перш за все, комерційна складова даного проекту не є настільки помітною, хіба що оригінали стрічок розміщено на офіційному сайті BMW і єдиною та найголовнішою дієвою особою є Водій BMW у виконанні Клайва Овена. Використано було в даній серії короткометражок такі автомобілі, як BMW 740iL (E38), BMW M5 (E39), BMW 3 series (E46), BMW Z3, BMW X5 (E53) та BMW Z4, що, зважаючи на кількість розбитих автомобілів у кадрі, наштовхує на мізкування стосовно бюджету кінострічки. Адже подекуди в одній аварії варто було задіяти не одну розбиту машину, аби кадр вийшов вдалим.

Але ми не про те. Гроші хай рахують спеціалісти, ми ж переходимо безпосередньо ближче до тіла, а тобто — до самого відео. Наявність таких видатних акторів та музикантів, що зіграли самі себе, як названий вище Клайв Овен, Гарі Олдмен, Міккі Рурк, Мадонна, Джеймс Браун та Мерілін Менсон поруч з видатними світовими режисерами породило феноменальний фонтануючий яскравістю образів та подання сюжету фейєрверк якісного європейсько-азійського кіно. Участь в проекті китайських режисерів привнесло східну філософію в брутальність американського світосприйняття (для мене якісний продукт американського та європейського кіно є все одно європейським, позаяк голлівудське кіно від мистецтва має стільки ж, скільки бульварна газета від журналістики). Сам “Прокат” як цілісну стрічку можна назвати мостом двох культур, їх перекрещенням, в результаті чого народжується нове бачення життя. Про це можна розказувати довго, але краще один раз побачити, аніж сто разів почути.

Варто звернути увагу ще на один аспект стрічки — комедійність певних режисерів, подекуди віднайдення смішного там, де його нема, і привнесення в реальність міфічного й потойбічного (в даному випадку чого лише коштує Скоттівський “Перемогти диявола”, де реальні особи поруч з вигаданими вводяться в містичне співжиття та співробітництво з дияволом?!). І знову ж, поруч з комічними “Перемогти диявола” або “Зірка” постають стрічки-драми на кшталт “Порохова бочка” або “Годинниковий механізм”, які змушують нас задуматись над існуванням інших, менш таланніших народів. До того ж останні дві названі мною стрічки є досить актуальними в плані виствітлення останніх подій на Близькому Сході, в так званих країнах, що розвиваються. Подекуди здається, що режисери заглядали не стільки в історію, скільки в майбутнє, не стільки додумували, скільки передрікали…

Ніколи не захоплювався рекламою, але даний проект язик навіть не повертається назвати рекламним. Це швидше певне капіталовкладення в мистецтво. Не дарма ж режисери початківці перші свої роботи подекуди роблять на основі або в певному сплетінні з даними кіно-новелами (тут варто згадати картину британської режисерки С’юзан Якобсон “Сота доля секунди”, представлену на Манхеттенському фестивалі короткометражного кіно 2007 року, яка повторює основну сюжетну лінію “Порохової бочки” і основний авторський посил, хіба що мінімалізуючи масштаб самої показаної трагедії, зводячи її з трагічної долі цілого народу до особистісної). Можна сказати, “Прокат” став певним пштовхом до нового віяння в кіномистецтві. Але відразу маю сам собі й заперечити: так як в сучасному суспільстві кіно стає не стільки мистецтвом, скільки засобом для заробляння грошей, і філософія та краса тут стоять навіть не на другому місці, це віяння радше лишається в наших бажаннях, аніж у втіленні…

Будемо сподіватись, все ж таки, що незабаром Даррен Аронофскі або Ларс фон Трієр скооперуються з Анґом Лі або Вонґ Кар Вайєм і ми побачимо красиве європейське кіно з присмаком азійських філософії та естетизму. Поки що ж насолоджуватимемось мистецьким поєднанням цих двох стихій в “Прокаті” й відсвяткуємо таким чином його десятиліття.

Приємного всім перегляду.

Раджу переглядати під каву з корицею та коняком, а до стрічки “Стеження” — запросіть свою другу половинку й притисніть її міцніше до грудей. Це найромантичніша і найкрасивіша в цьому плані стрічка, яку я бачив…

 

З повагою,

ваш Ілько Біленко-Шумахєр.

«The hire» — «Прокат» (частина 2)

Окрасою ж цієї стрічки стає закінчення — кого боїться диявол? І чим в свій вільний час займається Мерілін Менсон? На ці питання Тоні Скотт дає відповідь в заключній частині свого шедевру.

Цитатник: “Темрява — це ігнорування смерті й час диявола”; “Я старію. Я стариган! — Не може бути!..”; “Ще одна душа за додаткові пятдесят років”; “Ти що, дівчат не любиш? — Взагалі-то дівчат я люблю. — Правда? Який жах!..”; “Це той, який знизу. Скаржиться на гамір. — Скажи йому, що мене нема. Він мене лякає… Він дивний… ”

Цікаві деталі: жовтий чемоданчик молодого Джеймса Брауна; вставки посеред діалогів вирізок з концертів Джеймса Брауна

Найбільший мінус: В даній кіно-новелі мінусів знайти мені не вдалося. Тому лише скажу, що 2006 року Джеймс Браун відійшов у інший світ, що вважаю за досить неприємну сторону, побічно (через його гру в цьому фільмі) повязану зі стрічкою. І якби не вирішив ситуацію контрактом режисер стрічки, життя розвязало цю ситуацію по своєму. Rest in peace…

4. “AMBUSH” — “ЗАСІДКА” (2001).

Режисер — Джон Франкенхаймер, в ролях — Томас Міліан, Франклін Денніс Джонс.

Історична довідка: Саме з цієї стрічки й почалась історія серії кіно-новел “Прокат”. Відтак днем народження цієї серії можна вважати день виходу в світ стрічки “Засідка” — 26 квітня 2001 року.

Сюжет: Вечір. Вже певно навіть ніч — позаяк на вулиці досить темно. Водій спокійно собі кермує, поглядає то в дзеркало заднього виду, то по боках. Повністю розслаблений — не вистачає кави, газети і хатніх капців. На задньому сидінні сидить маленький миршавенький чоловічок-єврейчик в окулярах — такий самий спокійний. Раптом збоку виростає здоровенний фургон, з вікна якого чоловік в військовій масці починає цілити в Водія з пістолета. Відкриваються бокові двері з яких в Пасажира спрямовують автомат. Жестами чоловік з пістолетом наказує Водієві увімкнути радіо на частоті 90.2. Далі починається найцікавіше. Водій дізнається, що його пасажир везе контраандою діаманти на два мілліони долларів, нападники ж не хочуть нікому зашкодити — їм просто потрібен цей товар. Пасажир пояснює Водієві, що не все так просто і зупинятись не можна, інакше вони обидва загинуть. Справа в тому, що діаманти він проковтнув — відповідно, аби їх дістати, його заріжуть. Перед Водієм стоїть нелегкий вибір — кому повірити і кому довіритись. В кінцевому результаті, обидва варіанти можуть призвести до смерті…

Результатом вибору Водія стало постріляне і побите авто. Навряд чи з BMW нічого не трапилося б, якби він обрав другий варіант. Але який варіант обирає водій і чи справді його пасажир-контрабандист проковтнув діаманти?

Цитатник: “Ви ще живі?”

Цікаві деталі: не стільки цікава деталь, скільки навязлива — весь час впадає в око наліпка. на сонцезахисному крилі над Водієм, але розібрати, що на ній зображено, не вдається;

Найбільший мінус: на очах в поліції в кінці фільму Водій перетинає дві суцільні лінії, розвертаючись поперек дороги. Насправді — не найкраща робота в цій серії кіно-новел.

5. “CHOSEN” — “ОБРАНИЙ” (2001).

Режисер — Енґ Лі, в ролях — Мейсон Лі, Джемі Харріс, Джеф Дженсен.

Сюжет: Водій посеред ночі сидить в своїй машині у портові. Чекає на прибуття пароплава, яким йому мають доставити вантаж. Цим вантажем виявляється маленький хлопчик-азіат, який без зайвих слів презентує Водієві шкатулку. Відкрити її хлопчик не дозволяє — “Це на потім”. Тож Водій просто кладе її на пасажирське місце поряд себе. Щойно BMW рушає з місця, як дорогу йому перекривають дві автівки, з яких виходять люди в надії на те, що Водій зупиниться й віддасть їм хлопця. Але вони помилились. Ніби й не помічаючи їх, Водій протискує своє BMW поміж ними. Всі вїзди й виїзди перекрито — тікати нікуди. Лишається лише заплутати своїх переслідувачів й тихенько втікти. Але це був би не Водій, якби він зробив би це не елегантно. І це був би не Енґ Лі, якби це було зроблено не так мистецько. Під класичну музику четвірко машин танцюють щось на кшталт “Лебединого озера” на причалі міста Еннська. В кінці кінців Водій таки потрапляє в пастку між двома трейлерами по боках та автівками спереду і ззаду. Варіантів до втечі нема жодних — BMW ще не вигадали літаючих машин. Що робити? Як виправляти ситуацію? І чи зможе Водій це зробити?

Фільм складається з кількох несподіваних завязок та розвязок і відноситься до таких, які варто побачити один раз самому, аніж сто разів почути від когось.

До речі, шкатулка відіграє найважливішу роль в цьому фільмі! І не через те, що полювати могли на неї (насправді полювали-то на хлопчика-азіата), а через те, що її вміст розкриває найголовнішу суть всього фільму в останній секунді його перегляду. Фільм по-східному філософський…

Цитатник: важко з практично німого кіно відібрати найкращі цитати, тому краще просто вкажу автора музики — Майкл Данна. Музика сказала набагато більше, аніж могли б слова.

Цікаві деталі: назва пароплава, на якому припливає хлопчик, — “Gotham”; пейзаж нічного міста на задньому плані під час перших па автомобілів; куля, що застрягла в лобовому склі; окремої уваги заслуговує рекламний хід клімат-контролю — хлопчині стає спекотно в салоні й він опускає скло в дверях поряд себе, Водій же підіймає скло назад і простими рухами кількох пальців опускає температуру в салоні до потрібної позначки; номер BMW — “SQU 378”.

Найбільший мінус: не знайшов я мінусів. Хіба що пластир в рукавичках важко приклеїти до вушної раковини.

6. “THE FOLLOW” — “СТЕЖЕННЯ” (2001).

Режисер — Вонґ Кар-Вай, в ролях — Міккі Рурк, Адріана Ліма, Форест Вітейкер.

Сюжет: Саме по собі завдання для Водія є незвичним — він не має під кулями супроводжувати якийсь вантаж, він не має когось кудись доправити і, тим паче, машину він не має використовувати як засіб перегонів чи якихось випробувань. Машина йому потрібна лише задля того, аби мирно їздити, пересуватися містом за обєктом спостереження. Так, в цій кіно-новелі Водій виконує незвичну для себе і нас роль приватного детектива, який має переслідувати дружину відомої кінозірки Міккі Рурка — спостерігати за нею, шпигувати. В банкові, коли вона забирає готівку, в місті, коли вона губиться серед великої кількості автівок, в аеропорту, коли вона засинає в кафетерії, очікуючи на свій літак. Скрізь він має бути поруч. Весь фільм супроводжується роздумуваннями Водія над стратегією спостереження, шпигування. Озвучуються головні тези, постулати цього мистецтва.

Але до чого все це стеження призведе і нащо воно потрібне? Чим закінчиться стрічка і чого автор хоче нас навчити? Незвичайна, як на мене, для азійського режисера тема, розвязка ситуації, але все та сама притаманна риса азійського кіно — філософія…

Після перегляду лишається легкий фльор позитивності і закоханості…

Цитатник: “Не можливо описати, якою болючою є невірність. Вона просто розриває тебе”; “Найважче — це очікування. Твій мозок не розуміє, чому ти не користуєшся ним…”

Цікаві деталі: Фіолетова помада на прекрасному обличчі Адріани Ліми, яка їй не пасує, але відіграє свою далеко не останню роль в цій стрічці; обєкт стеження Водія розїжджає тою маркою BMW, якою в “Заручникові” пересувався містом сам Водій; єдина стрічка з серії кіно-новел “Прокат”, в якій Водій користується автівкою не сірого, а чорного кольору.

Найбільший мінус: Фільм бажано переглядати разом зі своєю другою половинку, аби було кого в кінці обійняти й пригорнути до серця. А мінус в тому, що не завжди це можливо.

7. “STAR” — “ЗІРКА” (2001).

Режисер — Гай Річі, в ролях — Мадонна, Майкл Бітті.

Сюжет: Це стрічка Гая Річі. Цим все сказано. Сюжету як такого нема, задумка проста і банальна, але як її здійснено! Глен, менеджер Мадонни, замовляє зірці окрему машину, аби вона могла в дорозі на прес-конференцію відпочити від надокучливих людей. По-перше, фани не кидатимуться під колеса, не знаючи, що вона перебуває саме в цій автівці; по-друге, Мадонна зможе насолодитися відсутністю охоронців. Але вона не знає головного — чому саме Водій і чому саме BMW. Відповідь на це питання ви дізнаєтесь лише переглянувши цю роботу Гая Річі. Скажу лишень, що Мадонна виступає в ролі не просто себе, а в ролі Мадонни-стерви, якій так і хочеться дати в пику. Якщо не прямо, то хоча б якимось іншим способом…

Закінчується фільм повідомленням: “BMW рекомендує Вам: користуйтеся пасками безпеки”. Хороша рекомендація, зважаючи на вміст фільму.

Саунд-треком виступила КУЛЬТова композиція групи Blur “Song №2”. Сам фільм можна було б навіть випустити окремо як кліп до цієї пісні. Влучно, цікаво, гармонійно…

Цитатник: “Дозвольте подумати, що я можу зробити для Вас, Сер…”; “Здається, ми від них відірвались. Ох… Спробуємо ще разок?”

Цікаві деталі: Міміка та жести Водія в деяких гострих моментах стрічки; найголовнішою цікавинкою я вважаю участь самої Мадонни в карикатурі на себе.

Найбільший мінус: Коли показують великим планом обличчя Мадонни, видно волосся, яке стирчить в неї з носу.

8. “POWDER KEG” — “ПОРОХОВА БОЧКА” (2001).

Режисер — Алєхандро Ґонсалєс Інерріту, в ролях — Стеллан Скарсґаард, Люіс Сміт.

Сюжет: Найважча кіно-новела з усієї серії. Воно й не дивно — хто автор. В моїй свідомості фільм дуже перегукується з роботою британської режисерки С’юзан Якобсон “Сота доля секунди”, представленою на Манхеттенському фестивалі короткометражного кіно 2007 року (швидше її робота перегукується з “Пороховою бочкою”, але то деталі).

В даній стрічці розказується про військовий конфлікт в Центральній або Латинській Америці. Починається фільм з того, що американський фотограф Харві Якобс спостерігає за розстрілом наркоділками мирних громадян. Все це знімається Якобсом на фотоплівку. Саму картинку режисер подає ніби-то знятою на аматорську камеру — кадри дуже нагадують ті відео, які подекуди транслюються світовими телеканалами в репортажах про війни в різних куточках світу (той самий Афґаністан, Ірак, чи сьогоднішні заворушення в арабських країнах). Це надає стрічці певного бонусу в плані реалістичності сприйняття, ніби це все відбувається насправді.

Якобса помітили злочинці, але йому вдається, хай і пораненому, втікти. Він опритомнює в квартирі у співчуваючих революції місцевих жителів, які починають його лікувати. До їхнього будинку підїжджає BMW — добре вже нам відомий Водій приїхав у гарячу точку по відомого фотографа — аби вирвати його з цього пекла і доправити додому, в Америку. Вони їдуть побитим, поруйнованим війною містом — і це не описати словами. Скільки болю Інерріту вкладає в ці кадри — в кадри цілковитого спустошення, руйнування. Голі брудні діти, які дивляться голодними очима на шикарну машину, обдерті чоловіки та жінки, які навіть бояться виходити на вулицю — дарма, що там військовий контингент ООН — вони не довіряють вже нікому; військові обшукують на кожному кроці мирних жителів, включно з дітьми; поруйноване вщент кладовище — такі вони, кадри війни, які фотографа навіть не зачіпають, тому що він бачив набагато гірші…

Автівка поволі рухається півзруйнованим містом, вздовж її напрямку вишукувались миротворчі війська, які певно поставлені сюди, аби оберігати спокій пораненого журналіста.

Дорогою до кордону Харві Якобс відкривається Водієві, виливає йому всю свою душу, весь розпач, який накопився в ньому за ті пятнадцять воєн, через які він пройшов. Відчай охопив військового журналіста. Він замислюється над власним життям. Скільки разів він мав нагоду допомогти людині, й не допомагав. А коли допомога знадобилась йому — скільки сил на це кинуто…

Та раптом цю сповідь переривають наркобарони, від яких тікає поранений журналіст. Він має викривальні фотографії, які не повинен побачити світ. Починається переслідування. Гелікоптер, потужний пікап позаду, камеру кидає зі сторони в сторону — відчуття присутності, починаєш переживати за власне життя — “Лишень втікти б, відірватися б…” В процесі перегонів Якобс віддає фотоплівки, на яких він зробив викривальні фото, Водієві й просить передати їх журналістам з “Таймс”, і свій нагрудний медальйон — для матері.

Відірватися вдалось, але не минули ще негаразди — блок-пост, поставлений на дорозі наркобаронами просто так обійти не вдастся. Тим паче, що Якобс вже не має бажання повернутись додому живим. Він не думає про долю Водія, підставляючи під кулі не лише себе, але й його. Все ж таки, чи вдастся Водієві та фотографу вирватися з пастки? Що було на світлинах, переданих в редакцію “Таймс” і навіщо нагрудний медальйон матері Якобса? І чому режисер обрав саме таку тему для своєї кіно-новели? Чого він хоче нас навчити?

Цитатник: “Що ми робимо з цією країною?”; “Знаєш, що мене найбільше турбує в професії військового репортера? — Що? — Що немає часу побавитись з дітьми… — А скільки їх в тебе? — Жодного…” — цей діалог просто вибиває з колії; “… я бачив поранених людей, які стояли переді мною на колінах й молили мене, аби я їм допоміг. І що я робив? Клац… Робив фотографії…”

Цікаві деталі: жінка серед військових та повій, що сидить обабіч дороги з маленькою дитинкою на руках; нагрудний медальйон Харві Якобса — він з самого початку фільму відкриває нам багато потаємного, невідомого але, в той самий час, — найголовнішого в фільмі, що відкриється лише на останніх секундах.

Найбільший мінус: я не спостеріг. Напевно, нема. Хороша психологічна новела.

 

Ілько Біленко-Шумахєр

«The hire» — «Прокат»

Кожна короткометражка тривалістю в десять (плюс-мінус півлаптя) хвилин включає в себе цілий світ окремого режисера, все його бачення сучасного кіномистецтва. Кожну свою роботу окремий режисер будував на основних своїх канонах — всі засоби в побудові сюжетної лінії, промальовки дійових осіб, деталей або використанні спецефектів тощо (ледь не до спідньої білизни акторів) автор використовує самі ті, які є притаманними його роботам в повному метрі. Можна сказати, що завданням режисерів було втиснути в десять хвилин всі свої попередні фільми. Як на мою думку (і не тільки мою — скільки фанатів цієї стрічки по всьому світові!), їм це досить добре вдалося!

До роботи над стрічкою доклали своєї руки такі знані режисери, як Джон Ву (“Місія неможлива-2” — “Mission: Impossible II”), Джо Кернеган (“Козирні тузи” — “Smokin’ aces”), Тоні Скотт (“Поліцейський з Беверлі-Хіллз-2” — “Beverly Hills cop II”), Джон Франкенхаймер (“Азартні ігри” — “Reindeer games”), Анґ Лі (оскароносний “Тигр, що підкрадається, дракон, що причаївся” — “Crouching tiger, hidden dragon”), Вонґ Кар Вай (“Мої чорничні ночі” — “My blueberry nights”), Гай Річчі (чи треба щось казати? Здається нема жодної людини, яка б не бачила “Snatch” чи нашумівшого “Шерлока Холмса”), Алєхандро Ґонсалєс Інерітту (оскароносний “Вавілон” — “Babel”).

Акторський склад не менш зірковіший — виконавець головної ролі Водія Клайв Овен (“Ідентифікація Борна” — “The Bourn identity”), Джеймс Браун (американський співак, який знявся в ролі самого себе), Гарі Олдмен (“П’ятий елемент” — “The fifth element”), Міккі Рурк (“Реслер” — “The wrestler”), Майкл Медсен (обидві частини “Вбити Білла” — “Kill Bill”), Мадонна (американська співачка, яка зіграла сама себе), Фарід Мюррей Абрахам (“Ім’я рози” — “The name of the rose”), Мерілін Менсон (американський музикант, який зіграв сам себе), Форест Вітейкер (“Американська зброя” — “American gun”), Стеллан Скарсґаард (“Догвіль” — “Dogville”) та інші.

Як бачимо, компанія зібралась ще та. Приводом до того, аби об’єднати всіх цих культових осіб в одну кінострічку послужило замовлення концерном BMW фільму-реклами своєї продукції. В принципі-то, головним героєм всіх стрічок виступає не стільки Водій, скільки BMW (використано було такі моделі як BMW 740iL (E38), BMW M5 (E39), BMW 3 series (E46), BMW Z3, BMW X5 (E53) та BMW Z4). На цих машинах Водій у виконанні Клайва Овена розшиває залюдненими вулицями мегаполісів, пустелями Америки, степами, лісами, мостами і навіть повітрям, то переслідуючи когось, то тікаючи від когось, то змагаючись зі самим дияволом в потужностях автомобілів. Серія короткометражок настільки пов’язана й настільки розірвана, що вважаю за доцільне розглянути кожну кіно-новелу окремо. Тож:

1. “THE HOSTAGE” — “ЗАРУЧНИК” (2002).

Режисер — Джон Ву, в ролях — Морі Чайкін, Кетрін Морріс, Даріус МакКрері.

Сюжет: Водій під’їжджає до будинку, спілкуючись по мобільному з… викрадачем Гаррі Балм-Гартнером, який викрав відому бізнесменку Лінду Де Лакруа, що, як виявиться потім, була колись його коханкою. Водій має передати викрадачеві викуп за неї. Але що це за гроші? Звідки береться така незрозуміла сума — $5 088 042? І нащо вона потрібна викрадачеві? Джон Ву відповідає на ці питання у власний спосіб. Ледь не на самому початкові Гаррі, граючись з револьвером в “Російську рулетку”, стріляє собі в голову. Здавалося б — питання вирішене. Але ж де його зрадлива кохана Лінда? І тут вступає в гру найголовніший герой стрічки — BMW. Після красивих та видовищних перегонів з поліцією Клайв Овен, виступаючи в ролі Джеймса Бонда, рятує бідолашну скривджену кривдницю.

Цитатник: “Слова дешеві. Слова нічого не дають…”; “І як воно — тримати життя людини в своїх руках?..”; “Кидайте у вогонь — це всього лише гроші…”; “Час та приливи не чекають на людей…”

Цікаві деталі (те, що лишається поза увагою): кросівки, що висять на дротах над дорогою поруч з будинком викрадача; 15:42 на годиннику, що стоїть на столику поруч із викрадачем.

Найбільший мінус (як відомо — не існує жодного фільму без так званих “кіно-ляпів”): набалдашник у вигляді клоуна на антені автівки, що потонула, зявляється в останньому кадрі її потоплення лише заради того, щоб Водій його помітив.

2. “TICKER” — “ГОДИННИКОВИЙ МЕХАНІЗМ” (2002).

Режисер — Джо Карнахан, в ролях — Дон Чіддл, Фарід Мюррей Абрахам.

Сюжет: Дана кіно-новела починається досить… прозаїчно — зі впалої на асфальт кулеметної гільзи. Вслід їй лиється потік куль навздогін Водієвому BMW. Дорога пролягає через гори й зрозуміло, що переслідувачі Водія будуть полювати на нього… з гелікоптера. Звідси розуміємо — Водій і його Пасажир потрібні переслідувачам не стільки живими, скільки мертвими. І, як розуміємо з ходу подій, не стільки їм потрібна смерть Пасажира BMW, скільки його запізнення в аеропорт. Але не літак є ціллю Пасажира. Що ж тоді? І чому його переслідують? Фільм є досить актуальним на тлі останніх подій в арабському світі.

Цитатник: “Скільки коштує життя однієї людини?..”; репліка перекладача “Говорять місцевою говіркою” просто вибиває з серйозного сприйняття фільму; “Якщо він помре, то країна помре разом з ним”.

Цікаві деталі: номер BMW — “CD 99 01”; рух Водія рукою з саквояжем, коли до нього підходить співробітник спецслужби й хоче взяти цей саквояж.

Найбільший мінус: головний герой даної стрічки — Пасажир — стріляє з пістолета по гелікоптеру — безґлуздий вчинок для людини, яка ховається в плантації.

«Клас». Кіно про шкільну жорстокість

За порадою одного зі своїх друзів на днях переглянув фільм естонського режисера Ільмара Рааґа “Клас”. Враження він по собі лишив досить сильні, але не такі, які мені Рома обіцяв. Дуже важкий негативний осадок, нерозуміння режисерів (в плані — навіщо таке кіно робити?) — от що в мене лишилось на душі після перегляду цієї стрічки. Але все таки раджу кожному його подивитись.

Коротко про сюжет. Фільм складається з семи частин-днів. Описується в ньому кульмінація внутрішньокласового конфлікту в школі, коли весь учнівський колектив збиткується з одного закомплексованого хлопця на ім’я Йозеф. На чолі цієї жорстокої компанії стоїть один хлопець на ім’я Пауль — “бригадир”, “вожак стаї”. Його авторитет не піддається сумнівам, тому що він довів його силою і оточив себе компанією “шісток”, готових за першим його словом розірвати будь-кого на шматки. Звичайна, в принципі, не лише для пострадянського суспільства картина, яка зустрічається ледь не в кожній школі й кожному класі.

Друга проблема, яка порушується з самого початку фільма — це внутрішня боротьба зі своїм сумлінням одного з почету цього “вожака”, Каспера. Йому стає огидно ображати й утискати апатичного Йозефа, який навіть не намагається боронитися. Каспер поволі починає відходити від компанії, стаючи ізгоєм класу. І єдиною зв’язковою ланкою між ним і класом лишається Тея — його кохана дівчина, яка входить до “стаї”.

Кульмінації проблеми Йозефа і Каспера досягають тоді, коли вони перетинаються — Каспера ставлять перед вибором: або ти з Йозефом, або ти з нами. І Каспер обирає захист Йозефа, після чого обидва починають зазнавати ще страшніших “репресій” та побиттів зі сторони однокласників. Під тиском власного батька, який схибнутий на мілітаризмі та насиллі, з однієї сторони, та погіршенням ставлення до себе в школі, з іншої сторони, Йозеф просить Каспера перестати його захищати. Йому здається, що коли він знову буде сам, то й бити його перестануть, а просто сміятимуться з нього, як раніше. Каспер, зі скрипом в серці, але погоджується. Тим паче, що його дівчина знову ставить його перед вибором — або вона, або Йозеф.

Але хулігани вже настільки захопились своїми діями, в яких вони не вбачають нічого аморального чи злочинного, що вирішують повністю знищити морально обидвох юнаків. Вони зводять їх разом на пляжі, де силою стягають Каспера до орального сексу із Йозефом перед камерою. Коли юнаки пробують вчинити опір, в руці “бригадира” Пауля з’являється ніж. Погрожуючи зарізати Каспера, він таки змушує його до збочення. Далеко не всі однокласники змогли витримати цього огидного видовища, але ніхто за збезчещених юнаків не заступився… Розв’язкою даної кінострічки режисери вирішили зробити не розумний вихід з цієї ситуації, а викид закумульованої образи та ненависті збезчещених юнаків на тих, хто над ними позбиткувався. А тобто, в останньому розділі-дні Йозеф та Каспер приходять до школи з вогнепальною зброєю й розстрілюють своїх однокласників. І в даному розділі режисер звертає увагу на ті речі, які, як на мене, є абсолютно абсурдними, як й сам розділ. Дівчину, яка не заступилась за юнаків під час зґвалтування, але висловила почуття огиди від побаченого, вони відпускають неушкодженою. Тею, яка все таки кинула Каспера через тиск на неї вожака стаї, Каспер рятує, вириваючи спрямований на неї пістолет в Йозефа з руки. Також вражає співчуття Каспера, що він випадково підстрелив дівчину з іншого класу, тобто, яка не мала стосунку до їх образ, перед тим перестрілявши з десяток інших дівчат та хлопців. І нарешті, апогеєм цього дійства стає подвійне самогубство Каспера та Йозефа. Вони приставляють пістолети собі до скронь й домовляються на рахунок “три” натиснути на курок. Йозеф тисне й гине, Каспер же під пісню “Я не помру вам на зло…” рахунок пропускає…

Чого хотіли досягнути режисери даної картини? Показати, якою жорстокою є молодь? Це ми знаємо й без них — ми всі вчились в школі, ми всі це бачимо щодня на вулиці. Дати вихід юнакам, які потрапляють в подібні ситуації? Не приведи Господь! Якщо всі ображені колись почнуть подібними методами відповідати на образи — ніхто не віддаватиме своїх дітей в школу. Можливо, автори цієї кінострічки вирішили просто показати проблему, перед якою останнім часом постало наше суспільство, коли школярі та студенти захоплюють свої навчальні заклади та розстрілюють колег. Можливо режисер намагається нам пояснити справжні мотиви цих юнаків, дати розуміння цієї проблеми зсередини, щоб знати, як з нею боротися. Якщо справді ці цілі переслідував автор, тоді низький йому уклін.

І все таки дуже великий осад лишається після перегляду цього фільму.