Словник давньоукраїнської міфології (Сергій Плачинда) — продовження

ДУША — за вченням давньоукраїнських волхвів — жива духовна плоть людини, що визначає її вдачу, поведінку, діяльність, взагалі — долю. Міститься в єстві людини. Волхви вважали, що бувають душі світлі й темні. Після смерті людини світла Д.[уша] — по сорока днях прощання з світом та фізичною плоттю своєю — лине у Вирій, де має постійне місце вічного райського проживання. Темна Д.[уша] провалюється в підземне царство (пройшовши 12 мученицьких сфер пекла) і стає слугою Чорнобога.

Волхви твердили, що є люди, котрі несуть у собі дві душі водночас — світлу і темну, які борються між собою і цим визначають поведінку людини, міру її добрих і злих вчинків (люди з подвійною душею, як правило, кінчають життя самогубством, вважали волхви).

За уявою давніх українців, більшість душ недовго перебуває у Вирії чи Підземеллі — це стосується душ діяльних (“невсипущих”), тих, які “рвуться на землю”, до справи. Таким Род і Чорнобог дозволяють повертатися і втілюватися в новонароджених, не повертаючи, однак, свого попереднього фізичного образу.

Відродженню і перевтіленню Д.[уші] волхви надавали великого значення. За їхнім вченням, душі померлих відроджуються не лише в людях, але і в тваринах, деревах, рослинах, в нових струмках, річках тощо. Скажімо, душі мужніх воїнів і дужих ратаїв відроджуються в дубах та інших деревах. Тому волхви дозволяли використовувати на паливо лише сухе зілля та повалені Стрибогом (вітром) чи Перуном (блискавкою) дерева. Зате на будівництво житла волхви заохочували використовувати дуб. Хата, збудована з дубової деревини, на думку волхвів, містить у своїх стінах душі колишніх воїнів та орачів. Тож у такій хаті, твердили волхви, і виростатимуть добрі воїни та працьовиті орії.

Всі ті світлі душі померлих, що містилися в будівлі, підпорядковувалися ДОМОВИКУ.

Відроджуватися і перевтілюватися Д.[уша] могла, на думку волхвів, обмежену кількість разів (три, чотири, сім, вісім, девять і дванадцять разів — у залежності від своєї “потужності”). Далі Д.[уша] “втомлювалася” і летіла до Вирію на вічне проживання.

Давні українці всіляко намагалися не допустити відродження темних душ (наприклад, обкладали місце, де могла народитись дитина, рушниками та ряднами з вишитими та витканими стрілами Перуна, зображеннями Берегині і Мокоші тощо).

З Д.[ушею] повязували загадкові явища в житті. Якщо, казали волхви, за тобою десь по дорозі унадився собака — не жени його геть, а приведи додому і нагодуй — то Д.[уша] твого померлого родича чи ближнього тужить по тобі, хоче бути біля тебе… Коли до тебе під вікно прилетіла пташка та ще й стукнула дзьобиком у шибку — мерщій роздай милостиню старцям чи понеси що-небудь у дар сусідові, ближньому своєму, бо то Д.[уша] померлого принесла тобі якусь звістку й нагадала про себе.

Роздати милостиню чи робити якесь добро — то, на думку волхвів, поминати передусім душі померлих, нести їм радість і втіху тощо.

У вченні волхвів про Д.[ушу] відбилися первісні гуманістичні основи української народної моралі, філософії, міфології, космогонії.

Вчення волхвів про Д.[ушу] було втрачене після 988 року.

Плачинда С.П. Словник давньо-української міфології. — К.: Український письменник, 1993.

Словник давньоукраїнської міфології (Сергій Плачинда) — продовження

ДОМОВИК (ДОМОВИЙ, ХАЗЯЇН, ДЕДО, ДІДУСЬ) — “хатнє” божество, що, за повірям, опікується життям усієї родини, яка мешкає купно, під одним дахом. За уявленнями давніх українців, мешкав, як правило, на горищі (на лежаку). Зображувався (уявлявся) обовязково оброслим густою шерстю. Голий Д.[омовик] — уособлення нещастя, злигоднів, утрат, хвороб тощо.

Звідси звичай садовити молодих на вивернутого кожуха, що значило “одягти” (задобрити) Д.[омовика], не впустити в оселю молодого подружжя злиднів — голого Д.[омовика] і т. ін.

У більшості давньоукраїнських племен Д.[омовик] був опікуном родинного вогнища, поставав у вигляді вогню, що називався Дідом-домовим. Тому при переході на нове житло господиня-українка топила востаннє піч, після чого вигрібала увесь жар у чистий горщик, примовляючи: “Ласкаво просимо, дідусю, на нове житло”. У новій оселі жар висипався у піч.

За міфологічними уявленнями наддніпрянських українців, у Д.[омовика] перетворювався шанований член родини, який помирав.

Згідно з повірям, Д.[омовик] творив не лише добро, а міг покарати (наслати хвороби, невдачі, злигодні) тих, які нешанобливо ставились до своїх покійних родичів (не дбали про їхні могили, не поминали їх тощо), скупилися пригостити подорожнього, помогти родичеві, сусіду, погорільцеві і т. ін.

Після скасування язичництва 988 р. цеерква зробила Д.[омовика] образом негативним. (За О. Афанасьєвим).

ДУБ — дерево-тотем (дерево Перуна). Найбільшим у діброві дубам давні українці приносили жертви (здебільшого — різні страви). Зрубати Д.[уб] можна було лише за дозволом волхвів. (За П. Трощиним).

 

Плачинда С.П. Словник давньо-української міфології. — К.: Український письменник, 1993.

Словник давньоукраїнської міфології (Сергій Плачинда) — продовження

ГОСТЕЙКА — міфічний образ-тотем давніх росіян. Споріднений з білоруським КУСТОМ та українською ТОПОЛЕЮ. Свято Г.[остейки] відбувалося наприкінці весни як знак священного пошанування гаїв, лісів, дерев — усієї навколишньої природи. Дівчата й хлопці, набравши з дому яєць та пирогів (куличів), йшли до лісу, де обирали гарну молоду берізку, прикрашаючи її стрічками, хустками, гіллям квітами. Біля неї справляли трапезу, співали, водили хороводи. Потім зрізували берізку й несли до села, де її називали ГОСТЕЙКОЮ. Того ж вечора знімали з Г.[остейки] прикраси, кидали їх у річку, виконуючи при цьому ритуальні танки. Інколи Г.[остейку] ставили у курені у полі. (За М. Слободянюком).

ГРИЗАЧКА — міфічна потвора, що несла людям хворобу серця. Одна з тринадцяти доньок МАРИ. Зображувалася червякоподібною істотою, в якої над посинілою тонкою верхньою губою зависали гострі хижі зуби. (За П. Трощиним).

ДАЖБОГ (ДАЖДЬБОГ, СОНЦЕ-БОГ) — за найдавніших часів бог Сонця, світла й добра. На думку академіка Б. Рибакова, культ Д.[ажбога] сформувався за скіфських часів в VI-IV ст. до н. е. На початку н. е. стає богом лісів, гаїв, байраків, садів тощо. Один з найголовніших персонажів української міфології.

В Києві ще за часів трипільської культури (IV-III тисячоліття до н. е.) було велике капище Д.[ажбога] — на Дажбожовій горі (нині Хоривиця). За однією з легенд, Д.[ажбог] народився в багатодітній родині київського коваля Сварога. Коли в Києві почався голод, хлопчик приніс із гори зернятко, посадив його, і з нього виріс чудодійний кущ розкішної пшениці, якою люди й нагодувалися. Так Д.[ажбог] привчив людей сіяти пшеницю, вирощувати хліб, а батько його Сварог викував першого плуга. Коли Д.[ажбог] і Сварог почули про голод в країні росів, то повезли хліб голодуючим. Але по дорозі Чорнобогове військо знищило валку з хлібом, а Дажбога і Сварога посікло. Боги Вирію оживили обох, взяли до себе, зробили богами.

Зображувався Д.[ажбог] у вигляді антропоморфного Сонця. З давніх-давен сонцеликий образ Д.[ажбога] малювався на вітрилах кораблів, що виходили із Санбатоса — Київської гавані на Почайні. Таке зображення є першогербом Києва. […]

Дажбог — це свідомість світу. Саме з цієї свідомості — самоволодіючої, самонаснажуючої всевишньої сили — й постала людина […].

Дажбог — це ДІЯ, яка творить у людині бажання жити, бажання бачити себе у своїх діях, бажання вчитися, працювати, самоутверджуватися, самовизначатися, зрештою — вмерти, боронячи життя і незалежність свого племені.

Дажбог — це свята Правда, Справедливість, життєтворяще Світло, Святий Дух, Воля.

Життя — в Дажбогові, і Дажбог в житті. Людина у свідомості світу, і свідомість світу у людині” (Л.[ев] Силенко).

ДАНА (ДІВОНІЯ, ДІВАННА, ДІВА) — богиня води; вічно юна, чарівна Діва і водночас дружина ВОГНЮ (СВІТЛА, СВІТОВИДА), що породила на світ Любов, Землю та різні речі на ній (ліси, трави, струмки, ріки і т. п.)

За переказами, храм Д.[ани] стояв у легендарному українському місті Дівичграді чи Дівинграді (згодом — німецьке місто Магдебург). Від імені Д.[ани] походять, на думку деких учених, назви рік: Дон, Дніпро, Дністер, Двіна, Дунай [Мені цікаво, що могли б відпости на таку заяву вчені з інших держав, по території яких протікають ці ріки й мають ту саму назву Днепр-Дніпро тощо — ІБШ].

Д.[ана] ототожнювалася в українській міфологіїз грецькою Діаною, або Артемідою. (За Я. Головацьким).

ДИВ — божество страху й смерті. Зображалося у вигляді великої хижої птиці з потворним жіночим обличчям. Згідно з легендою, Д.[ив] завше “сидить на сухому дереві і свище по-зміїному, кричить по-звірячому, з ніздрів іскри сиплються, з вух дим валить”. Віщує смерть, надто перед січею, боєм. Д.[ив] вважався людоїдом. Згадується в “Слові о полку Ігоревім” (“встрепенулся Дивъ, кликнеть на вершине древа” та ін.). Існувало повіря про “Дивову планиду” поблизу Дунаю, де в печері проживало буцімто сімдесят Д.[ивів]. В пізніші часи (Х-ХІІІ ст.) Д.[ив] ототожнювався з образом Соловя-Розбійника, що звив гніздо на девяти дубах і не дає нікому пройти чи проїхати до Києва. З XVI ст. образ Д.[ива] входить до української народної творчості як елемент орнаменту та в примовках (“Щоб на тебе Див прийшов” та ін.). (За П. Трощиним).

ДВОРОВИК (ДВОРОВИЙ) — добрий дух обійстя; бог, що охороняє від мору, пожежі, грабунку всю живність і все добро у дворі селянина. Сприяв збагаченню, добробуту, щастю хлібороба. (За О. Афанасьєвим).

ДЗЕВОНІЯ — богиня лісних звірів. (За П. Трощиним).

ДІД. 1. У давніх українців друге імя БІЛОБОГА.

2. Необмолочений ритуальний сніп жита, що встановлювався у хаті під час свята ОВСЕНЯ. (За О. Афанасьєвим).

ДИТИНЕЦЬ — назва частини міста, фортеці чи башти, у підвалини якої — згідно з найдавнішим українським ритуалом — замуровували дитину, дух якої мав берегти споруду від ворогів. (За О. Афанасьєвим).

ДОДОЛА — у давніх українців найвродливіша в селі дівчина, яку обирали “нареченою” Перуна, дівою вогню, головною фігурою на святі Громовержця, під час накликання дощу і т. д.

У давніх сербів Д.[одола] — богиня рослинності, образ-тотем, рівнозначний білоруському КУСТУ, російській ГОСТЕЙЦІ, українській ТОПОЛІ. Весняне свято Д.[одоли] — знак священного пошанування сербами навколишньої природи, обожнювання дерев, гаїв, лісів тощо (За П. Трощиним).

ДОЖНИЦЯ — у давніх українців вечірня зірка (планета Венера). (За П. Трощиним).

 

Плачинда С.П. Словник давньо-української міфології. — К.: Український письменник, 1993.

Словник давньоукраїнської міфології (Сергій Плачинда) — продовження

ВЯСНОВКА (ВЕСНЯНКА) — у давніх українців (згодом — у білорусів) богиня весни, рівнозначна ЛАДІ, всенародне свято. Під час свята весни село чи громада обирали найвродливішу і найпрацьовитішу дівчину, яка і символізувала собою весну. Дівчину Веснянку ставили на деревяну борону і волокли вручну полем. Відтак водили хороводи, закликаючи і прославляючи весну. (За. М. Слободянюком).

ГАЙБОГ (БОЖНИЦЯ, БОЖЕЛІССЯ, ПРАВЕДНИЙ ЛІС) — священний заповідний ліс, гай чи байрак у наддніпрянських українців. В такому лісі суворо заборонялося вирубувати дерева чи навіть зламувати гілля. Дозволялося брати щепи з плодових дерев, біля яких, однак, треба було взамін залишити срібну чи золоту монету або іншу коштовність. (За О.Афанасьєвим).

ГІРНИКИ (ГІРНИЧІ, ГОРАКИ, ГОРНАКИ, HERNICI, HERNIKI) — давньоукраїнське племя, що мешкало в Карпатах […] Поклонялися Білим вилам, Перуну, Дажбогу, Велесу та іншим богам. Займалися скотарством, мисливством, рибальством. (За Д. Галікарнаським, Страбоном та ін.).

ГЛУХАНЯ — міфічна потвора, що відбирала в людей слух і мову. Одна з тринадцяти доньок МАРИ. Зображувалася потворною бабою без вух і рота. (За П. Трощиним).

ГОНИЛО (ГЕНИЛЬ) — давньоукраїнський бог чередників та чабанів. Охоронець череди, отари, табуна. На свято Г.[онила] пастух ішов по селищу з довжелезною палицею, на верхівці якої було кільце — символ сонця і влади. Г. (За О. Фамінциним).

ГОРІХ — дерево-тотем. За давньою легендою, Перун розлускував на весні два горішки: з одного текла річка (дощ), з другого виривався вогонь (блискавка); від лущення — грім. Згідно з повірям, горішок-двійник приносить щастя й багатство, його берегли, тримали в скрині. Волхви суворо забороняли рубати молоді горіхи. (За О. Афанасьєвим).

 

Плачинда С.П. Словник давньо-української міфології. — К.: Український письменник, 1993.

Слов’янські жіночі імена. Частина 4

Уляна = Олена.
Устина – устійнена.
Хвалибога – яка хвалить Бога.
Хвалимира – яка хвалить мир/народ.
Хвалина – похвальна.
Хотина/Хотяна – бажана дитина.
Хранимира – яка оберігає мир/хранителька.
Христина/Христя – сонячна/місячна.
Цвітана – квітуча.
Цвітослава – красою/цвітом славна.
Чайка – легка/швидка.
Чаруня – чаруюча.
Честимила – якій мила честь.
Честимира – чесна в мирі/серед люду.
Честислава/Чеслава – яка цінує славу/яка славить честь.
Щастимира – щастя для людей/яка ощасливлює.
Щастислава – обдарована щастям.
Щедрогоста – щедра гостя/щедра для гостей.
Щедромира – щедра для людей/миру.
Щедрослава – уславлена щедрістю.
Ява – сутність життя.
Яворина – життєва.
Ялина – священна.
Яна/Янка = Іванна.
Яра/Ярина – плодюча/сильна.
Яромила – дуже мила.
Яромира – весняний мир/світ/народжена весною.
Яромисла – жваво мисляча.
Яросвіта – яка дає ярий світ.
Ярослава – уславлена Ярилом.
Яруня – життєстверджуюча.
Ясна – світла/гарна.
Ясновида – яка ясновидить.
Ясногора – “ясна гора”/просвітлювачка.
Яснозора – яка має ясний зір/ясна зоря.
Яснослава – ясна і славна.

 

Матеріал — www.batckivchina.uaforums.net.

Словник давньоукраїнської міфології (Сергій Плачинда) — продовження

Одного разу їм зустрілося розбите РОСАМИ військо варварів (готів), які захотіли зробити з добричів своїх вояків. Але мирне племя рішуче відмовилися брати зброю. Тоді варавари почали вирубувати племя добричів. Це уздрів з Вирію громовержець Перун і, кинувши на варварів вогненну стрілу, перетворив їх у вовків, а добричів — у овець.

Відтоді, за легендою, існують на світі вовки і вівці. (За М. Кожухар-Плачиндою).

2. Давньоукраїнське племя, що мешкало на берегах Росі […].

ВОГНЕВИЦЯ — міфічна потвора, що несла людям високий жар тіла, тиф та інші хвороби. Одна з тридцяти доньок богині зла МАРИ. Зображувалась у вигляді кістлявої баби, в якої великі лихі очі палають вогнем. (За О. Афанасьєвим).

ВОДА — за космогонічними поглядами давніх українців — первісна матерія жіночої статі, що, поєднавшись з первісною матерією чоловічої статі (СВІТ, СВІТОВИД), утворила струмки, ріки, ліси, трави та інші речі на землі. (За Я. Головацьким).

ВОДЯНА МАТИ — дополітеїстичний образ-тотем, що склався в часи матріархату. Жінка, яка найкраще в своїй общині (родині) знає довколишні ріки, їхні броди, може накликати дощу, сприяє рибальству і т. п. (За М. Слободянюком).

ВОЗИЛО — божество, що оберігає коней від хвороб та хижого звіра. Уявлявся давнім українцям (згодом — білорусам) людиною з кінськими вухами та копитами. (За О. Афанасьєвим).

ВОЛОС (ВЕЛЕС) — бог худоби, чередників та музик. На думку академіка Б. Рибакова, культ походить з палеолітичних часів, коли це божество ототожнювали з ведмедем, якому поклонялися “хоробрі мисливці, одягнуті в шкури тих звірів, на яких полювали”. Лише в бронзовому віці, як довів Б. Рибаков, Волос-Ведмідь стає богом худоби.

За легендами В.[олос] — опікун усього тваринного світу, він поріднив людину і тварину, привчив давніх українців не вбивати, а пасти тварин, запрягати їх в плуга та воза, брати від них молоко, вирощувати їх на мясо та шкуру. З розвитком скотарства В.[олос] стає одним з найголовніших богів. Його імя зустрічається в клятві русів грекам 945 р.: “Клянусь богом, у якого вірую, Перуном і Волосом, богом худоби”. Опікував, за повірям, волхвів, навчаючи їх лікувати худобу; навчав також чередників грати на сопілці, мав синів — ВЕЛЕТІВ тощо. За легендою, Боян — великий співець землі Руської — є онуком Волоса. (Про це згадується в “Слові о полку Ігоревім”).

Зображався В.[олос] з сопілкою в руках (сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава січа “за межу” (побоїще не міг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), зявився В.[олос]: заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися.

Там, де в Києві на Подолі стояло велике капище Волоса, нині пролягає старовинна вулиця Волоська.

ВОЛХВИ — давньоукраїнські жерці, служителі язичницького релігійного культу. Носії стародавньої української культури й духовності, народної медицини, знань з астрономії, математики, географії, будівництва тощо. Володіли, як правило, багатьма мовами, зокрема арабською, латинською, грецькою, німецькою, вірменською та ін. Сприяли розвиткові торгівлі, ремесел, налагодженню дипломатичних стосунків давніх українців з сусідніми народами.

Дбали про духовний рівень давніх українців, про будівництво капищ та дотримання язичницького календаря, про охорону священних лісів, гаїв, рік. Першофілософи цивілізованого світу [феноменальне висловлювання! — ІБШ]. Створили вчення про Деміурга — Першотворця землі і всього довколишнього світу — пришельця з далеких галактик (див. ОКО).

Творці стародавнього українського письма, кількох давньоукраїнських докирилівських абеток (трипільська, “Іванове письмо”, “буквиця” та ін.). Автори “Велесової книги”, Аскольдового літопису.

[…]

Володіли секретом довголіття та лікування травами, що оберігало давніх українців до 988 р. від епідемій і хвороб.

Створили астрологічну медицину (лікування людини з врахуванням планет і зірок тощо), знання з якої були втрачені після 988 р.

В.[олхви] повсякчас і суворо дбали про дотримання законів ВІЧА.

[…]

З 988 р. В.[олхви] зазнають фізичного знищення, всілякого гоніння й переслідувань.

Очолювали антифеодальні народні виступи з метою обмежити монархічну владу князів, відродити владу віча та язичницьку віру. Повстання В.[олхвів] жорстоко придушувалися (Суздальське повстання 1024 р., Київське повстання 1068-69 рр. та ін.).

З винищенням волхвів були втрачені наукові знання українців з національної історії, культури, космології, міфології, філософії, народної медицини, екології, технології ряду ремесел тощо. […] (За Л. Силенком та П. Трощиним).

[Насправді, певніше всього, ніяких волхвів не існувало, а описана верства населення — це звичайні жерці з певним обсягом вищезазначених навичок, вмінь та знань. Назву ж “волхви” автор надає їм, аби ще раз впевнити своїх читачів в агресивності християнської віри, яка не просто знищила “рідне” язичництво, але й “вкрала” з нього основних персонажів абощо — ІБШ]

ВОСТРУХА — домашнє божество, що оберігало корів. (За О. Афанасьєвим).

 

Плачинда С.П. Словник давньо-української міфології. — К.: Український письменник, 1993. 

Словник давньоукраїнської міфології (Сергій Плачинда) — продовження

ВЕДМІДЬ — звір-тотем у давніх українців. За легендою В.[едмідь] походить від людини. На думку академіка Б. Рибакова, за часів первісних мисливців палеоліту та мезоліту існував культ В.[едмедя], а також культ ведмежої лапи, напівлюдини-напівведмедя, що було відгоміном камяного віку.

[…]

ВЕСЕЛЯК — див. БАДНЯК.

ВИЛИ (БІЛІ ВИЛИ, СУЖЕНИЦІ, СИВИЛИ, СЕСТРЕНИЦІ) — богині долі, які, згідно з повірям, присутні під час народження дитини й визначають її долю, вселяють в неї душу. Водночас — богині поезії, музики, танців. За давньоукраїнськими легендами, В.[или] наділяють людей, які їм сподобалися (надто вродливих юнаків) умінням гарно співати, грати на музичних інструментах, танцювати, складати пісні, малювати чи вирізблювати по дереву. Зображалися вічно юними красунями, стрункими й граційними, в білих одежах, з довгими золотосяйними розпущеними косами, в яких буцімто вся чарівна сила В.[ил] Згідно з повірям, В.[или] живуть на хмарах, а також у воді, лісах, на верхівях гір. Їх улюблене заняття — пісні й танці. За деякими легендами, одружуються з смертними юнаками, роблячи їх щасливими на все життя, або стають їхніми посестрами. Виліковують поранених і хворих. Можуть воскресити померлого. В поетичній уяві давніх українців хмаряні В.[или] — завжди добрі, лагідні, зичливі; водяні — злі, а лісові й гірські — з мінливим настроєм. Злі В.[или] — призвідці бур і посухи.

В деяких легендах В.[или] постають ревнивими й мстивими, надто до тих чоловіків, які своїх коханих жінок називають найвродливішими в світі. В.[или] мали в давніх українців особисті назви, з яких до нас дійшло девять: Даїра, Дора, Додона, Мéта, Пелідора, Пѝта, Прімна, Тиха та Яніра.

У ПЕЛАЗГІВ [яких автор вважає за прадавнє обєднання українських племен — ІБШ] В.[или] йменувалися СИВИЛАМИ, СЕСТРЕНИЦЯМИ. Ставилися в один ряд з ПЕРУНОМ, ХОРСОМ, МОКОШЕЮ. За давньукраїнською легендою, всього сивил було 30. Деякі дійшли до нас з античних джерел: Яровила (Herophyla), Демовила (Demophyla), Ліповила (Lipephila) та ін.

Вважалися великими віщунками, натхненними дівами, жрицями Сонця. Мешкали в горах. Кожне велике місто чи округа в пелазгів мали свою сивилу, що називалася за місцквістю: Брегійська, Самоська, Дельфійська, Кумська і т. д.

[…]

З іменем сивил повязані памятки найтародавнішого українського письма — “Книги пророцтв”, або “Книги сивил” (див. ПЕЛАЗГИ).

Поетичний образ В.[ил] з XIV ст. переходить до української та білоруської народної творчості, наявний, зокрема, в примовках (“вродлива, як Вила”) та ін. (За П. Трощиним).

[Як на мене, останні чотири абзаци — це повна нісенітниця і підміна фактів та понять, але тут наводжу лише через те, що певні ідеї мені можуть знадобитися в подальшій роботі — ІБШ].

ВИРІЙ (БУЯН-ОСТРІВ, ИРІЙ) — за стародавніми легендами, сонмище богів та померлих душ, острів у всесвіті, першоземля богів і світу. У В.[ирієві], згідно з віруваннями, росло першодерево світу ПРАДУБ з молодильними яблуками безсмертя на ньому. Сюди ж зліталися птахи на зиму.

Вічним мешканцем В.[ирію] є першоптиця і водночас давньоукраїнський першобог СОКІЛ (або РОД), який завжди перебуває на вершечку ПРАДУБА. Саме з білої і чорної сльози Сокола зявилися на світ БІЛИЙ ЛЕБІДЬ і ЧОРНИЙ ЛЕБІДЬ, яких Сокіл перетворив у БІЛОБОГА і ЧОРНОБОГА. У В.[ирієві] знаходиться озеро Живої Води.

[…]

 

Плачинда С.П. Словник давньо-української міфології. — К.: Український письменник, 1993. 

Слов’янські жіночі імена. Частина 3

Оримира – яка освітлює мир.

Орина/Ярина – плодюча/сильна.

Орислава/Орися – яка прославляє Ора/Яра/яра слава.

Оріана/Оріяна – орійка/оріянська жінка.

Орлина – орлина/донька орла.

Остромира – «гострий»/розумний/сильний мир.

Осмомисла – розумна/мислителька.

Пава – жінка, яка має горделиву постать.

Павла/Павліна – велика/повелителька/володарка.

Палажка/Палагна/Палага – яка народжує.

Передслава/Предслава – яку випереджає слава/відома своєю славою.

Перемисла – яка добре мислить/розумна.

Пересвіта – найбільш світла.

Переслава/Преслава – найбільш славна.

Переяра – найбільш яра/потужна/збуджена/плодюча/весняна.

Переяслава – яка перейняла славу.

Пестина – ласкава.

Поляна/Поліна – польова.

Правдолюба – яка любить правду/правдива.

Правомира – яка правує миром/світом і людьми.

Православа – яка славить світ Прави.

Прибислава – яка прибирає/бере славу.

Предислава/Предслава – яка випереджає славу.

Путимира – яка має мирний шлях.

Путислава – яка має шлях слави.

Рада/Радана – порадниця/радісна.

Радислава/Радослава – яка славить радість.

Радмила – радісна і мила/рада милуватися.

Радмира/Радимира/Радомира – яка радує мир/народ.

Радована – яка радує.

Радогоста – яка рада гостям/радісна гостя.

Радосвіта – яка радіє світлу/світла/радісна.

Раїса – правителька/райська.

Ратислава – яка уславлює рать.

Родимира/Родомира – родюча/мирний рід.

Родислава/Родослава – славного роду.

Родомила – мила родові.

Родомисла – яка мислить/дбає про рід.

Родосвіта – народжена світлом/світлого роду.

Рожана/Рожена/Рождена – народжена/яка народжує.

Романа/Рамена – сонячна.

Росава – освячена росою.

Росана/Росина – росяна/свіжа.

Рослава = Родослава/Ростислава.

Ростимира – яка росте для миру.

Ростислава – яка росте у славі.

Росава/Русава – русява/світлокоса.

Росана/Русана – русява/світлокоса.

Ружена – рум’яна.

Русислава – яка славить Русь.

Руслана – руська земля.

Рута – священна квітка/руда/червона.

Світана – світанкова.

Світислава – світиться славою.

Світлана – світла.

Світлогора – світлочола/світла вгорі.

Світовида – присвячена Світовиду/яка видить/бачить світ.

Світогора – світлочола.

Світодара – яка світлом дарована.

Світозара – яка «озаряє» світлом/озорена світлом.

Світолика – яка має світле лико.

Світолюба – яка любить світ/світло.

Світомира – яка несе світ в мир/для народу.

Світослава – яка славить світ.

Світояра – яре/весняне світло.

Свобода – свобода/воля.

Свободана – яка дає свободу/волю.

Святогора – освячена згори.

Святодара – яка дарує свято/святий дарунок.

Святозара – освячена зорями.

Святолюба – яка шанує святість/любить свята.

Святослава – свята слава/славна святістю.

Святояра – яка має святу ярість.

Северина – сувора/належна до сіверян.

Селена –селянка/місячна.

Семибора – яка поборює сімох.

Семирада – семикратна радість/яка дає сім порад/мудра/розумна.

Силена – сильна/мужня.

Синезора – синьоока.

Сіяна – яка сяє.

Слава/Славуна/Славена/Славина/Славяна/Словена – славна/слов’янка.

Славіра – слов’янської віри.

Славолюба – яка любить славу.

Славомила – для слави мила.

Славмира/Славомира – яку прославляє мир/народ.

Слободана – вільна/яка відійшла на слободу/свободу.

Сніжана – сніжна/прозора/чиста.

Собіслава – яка дбає про славу/прославляє себе.

Сонцедара – Сонцем дарована.

Сонцеслава – яка славить Сонце.

Станимира – дбає про встановлення миру.

Станіслава – яка зміцнює славу/постійно славетна.

Стожара – надзвичайно «гаряча»/сильна/народжена під сузір’ям Стожари.

Стояна – стійка.

Судимира – яка роздумує/складає судження про мир.

Судислава – яка роздумує/складає судження про славу.

Сумира – дуже мирна/спокійна.

 

Матеріал — www.batckivchina.uaforums.net.

Словник давньоукраїнської міфології (Сергій Плачинда) — продовження

За легендою, дівчина, яка не слухала застережень матері (брата, сестри та ін.), ступила на нетривку кладку на річці, впала у воду, потонула і проросла деревом-березою (очі її перетворилися в ТЕРНОВІ ЯГОДИ, а коси — в ТРАВУ). Заборонялося вирубувати Б.[ерези], надто молоді дерева. (За Я. Головацьким).

БІЛИЙ ЛЕБІДЬ — птах-тотем. Згідно з повірям, в нього перевтілювався БІЛОБОГ. Волхви суворо, під загрозою смертної кари, забороняли полювання на Б.[ілих] Л.[ебедів] (За П. Трощиним).

БІЛІ ВИЛИ — див ВИЛИ.

БІЛОБОГ (ДІД) — головний бог добра. Один з найдавніших і найголовніших персонажів давньоукраїнської міфології. За повірям — творець землі, води, світла; батько Перуна; захисник людей від зла; господар Вирію та повелитель інших богів. Народні легенди зображують Б.[ілобога] у постійній боротьбі з ЧОРНОБОГОМ (символ боротьби добра і зла). Перетворювався, згідно з повірям, у БІЛОГО ЛЕБЕДЯ. (За П. Трощиним).

БІЛУН — у західних давніх українців та в давніх білорусів бог неба; верховне божество, рівнозначне наддніпрянському БІЛОБОГОВІ. (За О. Афанасьєвим).

БОГОВИЦЯ — велика ритуальна хлібина (коровай), що її пекли до першого дня свята бога осені ОВСЕНЯ. Виставляли Б.[оговицю] посередині святкового столу, обкладаючи різноманітними плодами. Святковий обід починався з того, що кожному давали кусень. (За О. Афанасьєвим).

БУДНІТАЙ — божество деяких українських племен (зокрема — західних), яке будило своєчасно тих, що заспали. (За Д. Шеппінгом).

БУЗИНА — дерево-тотем, якому з давніх-давен поклонялися українці. До Б.[узини] зверталися, стаючи на коліна, з молитвою: “Бузино! Послав мене Дажбог до тебе, аби ти взяла на себе мою недугу”. Широко застосовувалася в народній медицині, зокрема в лікувальній практиці волхвів [хоча автор й використовує термін “волхви”, мені здаєть доречнішим термін “жерці” — ІБШ]. Після 988 року секрет приготування ліків з Б.[узини] пропадає [дивний збіг? Чи реальний закид до християнства? — ІБШ]. (За П. Трощиним).

БУК — дерево-тотем у гірських племен давніх українців. Зокрема, його обожнювали КАРПИ — велике давньоукраїнське племя, що дало назву гору Карпатам. Поклонялися Б.[укові] під час свята БАДНЯКА. Суворо заборонялося вирубувати молодий Б.[ук] Старі дерева рубали за дозволом волхвів. (За О. Афанасьєвим).

БУЯН-ОСТРІВ — див. ВИРІЙ.

 

Плачинда С.П. Словник давньо-української міфології. — К.: Український письменник, 1993. 

Словник давньоукраїнської міфології (Сергій Плачинда) — продовження

За непошанування його Б.[аган] в гніві своєму робить тварин безплідними, насилає падіж. Згідно з повірям, Б.[аган] сприяв збагаченню селянина (звідси слово багач). Іменеві Б.[аган] передувало слово багаття, що означало вогонь як багатство. (За О. Афанасьєвим).

БАДНЯК (ВЕСЕЛЯК, БЕДНІДА) — дерево-тотем, що було носієм різних природних і господарських благ для українця. Свято Б.[адняка] відбувалося наприкінці весни. В лісі вибирали дуб чи сук, зверталися до нього з співами як до помічника в господарстві. По тому зрубували і, прикривши стовбур кожухами та килимами, врочисто везли в городище чи селище. На обійсті, куди привозили, влаштовували святкову зустріч. Господиня дому обсипала Б.[адняк] зерном, хмелем, горіхами, примовляючи: “Я тебе пшеницею, а ти мені дай хлопчиків, худобу, жито-пшеницю й всякого щастя”. Господар дому підносив високо вгору гілки Б.[адняка], промовляючи: “Хай так високо росте пшениця, ячмінь, жито, овес, коноплі і всяке зілля”.

Після обрядової вечері кожен учасник ніс додому гілку дерева як запоруку щастя.

Свято Б.[адняка] було своєрідним табу на винищення гаїв, лісів і пущ.

В образі Б.[адняка], на думку вчених, відбилося первісне уподібнення своєму тотему — дереву. Найдовше зберігся культ Б.[адняка] у сербів […].

БЕРЕГИНЯ (ОБЕРЕГА) — найстаровинніша богиня добра і захисту людини від усілякого зла. На думку академіка Б. Рибакова, культ Б.[ерегині] започаткувався в первісні часи, коли протоукраїнці приносили жертви упирям і берегиням (у чому “проявився дуалістичний анімізм: задобрювання чорних сил і вдячність охоронним берегиням”).

З часом, згідно з еволюцією релігійних уявлень, Б.[ерегиня] стає “хатньою” богинею, захищаючи оселю, всю родину, надто — малих дітей від хвороб, лютого звіра, смерті тощо.

Зображалася (вишивалася) на білих рушниках, що вивішувалися над вікнами й дверима і, за наївними уявленнями, мали захищати домівку від чорних сил. Схематичний образ Б.[ерегині] вишивався на одягові, вирізблювався на дереві (на віконницях, дверях, ганках і т. п.). Невеликі зображення Б.[ерегині] (глиняні чи мідні обереги) українці носили на грудях.

Традиційний малюнок Б.[ерегині] — символічна постать жінки з застережливо піднятими руками.

Її образ з XIV ст. входить до українського народно-прикладного мистецтва і дійшов до наших днів (символічні зображення на кролевецьких рушниках і т. ін.).

[…]

 

Плачинда С.П. Словник давньо-української міфології. — К.: Український письменник, 1993.