До питань сучасного псевдо-мистецтва

Стас Волязловський

На днях наштовхнувся в “Українському тижні” на коротке повідомлення і вжахнувся. Наводжу спочатку всю цитату, далі помізкуємо:

 

Шансон-арт як дзеркало

Неможливо обійти увагою вручення премії Малевича-2010, ініціатором котрої є Польський Інститут у Києві, херсонцю Станіславові Волязловському. Присуджується вона раз на два роки за особисті досягнення та внесок у розвиток сучасного мистецтва, отже, є своєрідним моніторингом його змісту та якості. Волязловський не має спеціальної художньої освіти, його фірмовий стиль шансон-арту полягає в терапевтичному малюванні кульковою ручкою на різноманітних речах. Переносячи на матеріал поп-культурні образи, художник реагує на засилля інформаційного трешу. Політика, народне гадання, порно, міфологічні істоти, історичні персонажі, обривки з пісень і новин змішуються в його творах, створюючи своєрідне дзеркало сучасного суспільства. Слід визнати, що: а) відображення в цьому дзеркалі доволі непривабливе; б) дзеркало не може дати відповідь, як змінити саме відображення. (“Український тиждень”, №1 (166), 31 грудня 2010 р. — 13 січня 2011 р., С. 75).

Розумію, постає логічне питання — що ж мене так жахнуло? Ніби все добре, маємо радіти etc. Справа полягає в імені переможця — Стасові Волязловському. Я не можу вкласти собі в голові, що цю людину називають митцем і присуджують такі премії (13 тисяч еврів та трьохмісячне стажування в польському Центрі сучасного мистецтва “Уяздовскі Замок” у Варшаві). Я сам херсонець і особисто знайомий з даною особою (в процесі життєдіяльності в нашому не дуже великому місті доводиться подекуди стикатися з дуже неприємними людьми; для мене зустріч з Волязловським була однією з таких неприємних але вимушених подій), про яку в мене склались негативні враження. На той час він займався своїм “мистецьким” проектом “дуп-арту”, суть якого полягала в роздяганні (подекуди це все відбувалось публічно) самого Стаса та його дружини, вимазування їхніх сідниць у різнокольорові фарби й катуляння по ватманах, і нахвалював успіх проекту “пеніс-арту” (з назви зрозуміло, чим “писалися картини”). Потім ці “полотна” вивішувались на різноманітних херсонських виставках “сучасного мистецтва” або в офісі громадської ініціативи “Тотем”, до якої належить подружжя Волязловських. Ще тоді в мене виникали думки щодо того, що ми котимося донизу, якщо ЦЕ називається мистецтвом, яким захоплюється купа немитих хіппі та сексуально незадоволених сопливих дівчаток шкільного віку, досить часто лесбійського спрямування.

Я сподівався, що за межі інтернет-проектів та офісів “Тотему” і їх друзів це “мистецтво” не вийде, але — жорстоко помилився. Мене вразило те, з яким пієтетом шанований український тижневик розказує про цього “митця”. Наведу вам цитату, з якої написано вищенаведене повідомлення, щоб ви зрозуміли, якою “видатною” людиною є Стас Волязловський: “Багато років я, у силу своїх можливостей, самовіддано займався творчістю, допомагаючи собі всіма частинами тіла, в окремих випадках навіть найбільш інтимними. Шукав форму, композицію – одним словом, все те, що випадає людині, яка вирішила цілком присвятити себе мистецтву. Поки не усвідомив, що життя – це довгий і нудний урок, по суті справи, нічим не відрізняється від 45-хвилинних відрізків колись загубленого часу. Єдине, що рятує й не дає остаточно йобнутися – це малювання кульковою ручкою на зошитових листочках, як протягом вищезгаданих часових відрізків під монотонний піздьож про косинуси й тичинки”… (www.lib.eidosfund.org). Митець, який поважає себе, або (хоча б) споживачів свого мистецтва, не дозволив би собі так спілкуватись зі споживачами.

В повідомленні “Українського тижня” мене злякало речення: “Присуджується вона (премія, — ІБШ) раз на два роки за особисті досягнення та внесок у розвиток сучасного мистецтва, отже, є своєрідним моніторингом його змісту та якості”. Невже за два останні роки Україна не змогла подарувати світові якусь справді достойну світового мистецького визнання особистість, якийсь справді мистецький проект? Невже в нашому сьогоденні окрім примітивізму не існує мистецтва? Постає логічне питання — якщо людина, яка малює ялинки пенісом, а метеликів сідницями, отримує міжнародне визнання, то чому не можу цього зробити я? Але, до прикладу, я макатиму свій пеніс не у банку з фарбою, а у банку з кровю незайманих дівчат. Чим не мистецтво? Чим це гірше ніж, до прикладу, минулорічна “мистецька” акція Олександра Володарського під стінами Верховної Ради України (нагадаю, юнак разом зі своєю дівчиною імітували сексуальний контакт на очах у купи міліціантів, журналістів та звичайних перехожих, за що хлопця засудили на один рік умовно)?

Справа полягає ще й в тому, що декларуючи неповагу та боротьбу з поп-культурою, Стас Волязловський сам її пропагує й створює. Він нищить своїми творами все достойне та святе (вибачте за пафос), але звеличує ту саму зазомбованість, порнографію, дебілізм, якими нас годують з телеекранів та радіо-приймачів. Як інакше можна назвати вкладання у вуста Владіміра Маяковського матерних віршиків, або історію про тупого Тараса Шевченка, який не знав, що Пушкіна давно застрелили?

Мені здається, що в потоці сучасного дебілізму, коли навіть українськогї книги без мату або злягання знайти неможливо, ми повинні розпочати боротьбу проти псевдо-мистецтва й такі “митці” мають сидіти по тюрмах.