Аквариум – Архангельск

Ще одна несправедливо обділена увагою критиків музична подія – вихід двадцять дев’ятого (!!!) альбому російського гурту АквариумАрхангельск”. Очікувано-неочікувані пісні, тексти й музичні знахідки подекуди вражають. Так вступна пісня “Назад в Архангельск” б’є по голові неочікуваною як для БГ важкістю. В концертному варіанті (наживо, бо в записі це не так помітно) ця пісня взагалі не схожа на Аквариум та Бориса Грєбєнщікова – це швидше Rammstein якийсь. Але важкість, обіцяна самим БГ, в принципі на першому ж трекові й закінчується. Далі йде більш звичніша картина вінегрету з філософських текстів, реггі, мантр, алкогольних рекреацій та тонкого гумору. Кожна окрема строфа – цілий окремий світ, суміщення буддистських та християнських образів – як пошук спільного єдиного Бога… Борис Грєбєнщіков не зраджує собі в чергове, перебуваючи десь на межі між пророком та алкоголіком, між філософом та гумористом…

Давнім шанувальникам буде що послухати, першовідкривачам – буде чому повчитись…

 

Завжди ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

Battlelore – Doombound

Незаслужено обділена увагою музичних критиків сьома платівка фінської епік-метал формації Battlelore повертає слухача в світ фентезі, вигаданий колись дядьком Толкіном. Одинадцять треків у альбомі – це не просто окремі пісні, це новели, вибудувані в хронологічному порядкові, які повідають нам про непростий життєвий шлях героя книги “Діти Хурину” Туріна Турамбара авторства Дж. Р. Р. Толкіна. Це сповнені печалі, ненависті, радості й піднесення саги, які не полишають нас байдужими й закликають на звершення. Влучне поєднання епічного речитативу, чоловічого гроулу та жіночого вокалу (подекуди на межі з оперним) поруч з поєднанням клавішних, важких гітар та несамовитих ударних – почерк колективу, який якісно вирізняє його з натовпу подібних слабших формацій. Той, хто шукає тут надмірно солодкаву музику – помиляється точно так само, як й той, хто шукатиме надміру важкого звучання. Даний альбом гурту Battlelore (рівно як й попередні їх роботи) є саме тою золотою серединою якісного симфо- та епік-металу.

 

Щасливої подорожі!.. І будьте обережні в темних хащах Середзем’я!..

Щиро ваш, Ілько Біленко-Шумахер.

Королівські Зайці – Серце Місяць

Другий альбом львівської формації “Королівські Зайці” створено за традиціями першого альбому майже десятирічної давнини “Казки королівства A’Mazox”. Романтичні та меланхолійні пісні, протяжні й солодкаво густі, як нуга, написані за текстами Ґійома Аполлінера, Лесі Українки, Олександра Олеся тощо, відсилають нас до дитячих алюзій. Заглиблюючись в музику ти подекуди ловиш себе то в казковому замкові, то на березі моря, то на схилі гори під час заходу сонця… Вслухаєшся в мелодії ледь не середньовічного року й ненароком закохуєшся в них. Дуже позитивна весняна музика, сповнена суто львівським колоритом та європейським звучанням. Це музика, зроблена з душею й для душі…

До альбому входять тринадцять композицій різного тематичного спрямування (серед них “Над мостом Мірабо”, “Лускунчик”, “Мій сон” та титульна “Серце Місяць”). Інструментальне різнобарв’я представлено акустичною гітарою, скрипкою, віолончеллю тощо поруч з електричними та бас-гітарами й ударними. Раджу слухати теплими весняними вечорами за філіжанкою кави або глінтвейном. Де б ви не знаходились в цей час – ви опинитеся у Львові, який гостинно закутає вас в плед своїх легенд…

 

Рецензія, написана для №6 он-лайн видання «Культ», але не розміщена в ньому.

The Cranberries – Roses

Троянди від Журавлини вийшли в лютому 2012 року й… м’яко кажучи не дуже вразили. Фанати ірландського рок-гурту чекали цієї платівки десять років і отримали не зовсім той саунд, на який розраховували. Запальних композицій на кшталт “Zombie” чи “I just shot John Lennon” ви тут не знайдете (на жаль, єдина “драйвова” пісня з альбому – “Schizophrenic Playboy” до них не дотягує). Весь інший альбом (10 пісень окрім вже названої) – це швидше варіації на тему “When you’re gone”.

Загалом музика хороша, рівномірна, спокійна і якісно записана – але це не те, чого чекали від Cranberries. Таке відчуття, що учасники колективу вирішили взяти приклад з Guano Apes й після тривалого мовчання записати лайтовий варіант своєї творчості більше не задля своїх старих прихильників, а для введення в їх лави нової зеленої армії. Адже інакше це ніяк не поясниш. Зникли притаманні вокалу Долорес О’Ріордан вигуки, надриви на межі зриву голосу, й лише інколи (як от у вищеназваному “…Playboy”) вигулькує натяк на колишні Cranberries.

Альбом може сподобатись людям відстороненим від попередньої творчості групи (і загалом, якщо його сприймати поза контекстом) в силу своєї легкості, весняності. Від нього віє романтикою першого кохання, флер якого проходить крізь усі пісні. А більше навіть нічого додати…

(Опубліковане в №6 он-лайн видання «Культ» — www.kultmagazine.org).

Kronos Quartet & Kimmo Pohjonen – Uniko

В жодному разі не можна прослуховувати в режимі Shuffle – втрачається вся поетика музичної композиції альбому. Його душа втікає далеко за гори Середзем’я, звідки навряд чи вже повернеться до того, хто насмілився посягнути на її цілісність й чистоту.

Альбом, записаний американським струнним квартетом спільно з фінським акордеоністом, складається з семи треків. Музику написано з притаманним квартетові синтезом класичного та сучасного електронного звучання. Образність варіюється від фентезійних та середньовічних гірських хребтів та луків до сучасних міст та морів. Подекуди навіть музиканти запускають своїх слухачів у космічні пошуки власного я, попередньо провівши тісними вуличками хайямівського Баґдаду.

Дуже красива, гармонійна музика, яка сповнює життя сенсом, а настрій моментально змінює з мінуса на плюс.

Музичні гурмани обов’язково повинні мати цей альбом в своїй колекції і подекуди повертатись в ці мандри крізь час та простір, в яких за руку нас триматимуть музиканти з Kronos Quartet.

Розміщено в №6 он-лайн видання «Культ» (www.kultmagazine.org).

Ті хто відают – Мовленнєк

Проект лідерів гуртів “Перкалаба” Олега “Моха” Гнатіва та “Брати Гадюкіни” Сергія “Кузі” Кузминського “Ті хто відают”, на жаль, проіснував недовго – через смерть останнього 2009 року. Але попри свою нетривалість існування, гурт (хоча, швидше, творче об’єднання) встиг випустити платівку “Мовленнєк”, яка містить в собі десять треків жорсткої музики. Диск являє собою збірку текстів гуцульських намовлянь, заклинань та приповідок, накладених на електронний дабстеп. Це такий собі своєрідний звід гуцульської магії, надісланий нам Кузею з того світу (адже альбом побачив світ майже за два роки по його відходові у інший світ).

Не раджу займатися екстримом та намагатись розібрати начитаний текст, адже людям, які не відають гуцульської говірки, це не вдасться – лишень собі голову зламаєте. Спроба прочитання віднайденого тексту пісень теж особливого зрушення не матиме. Тут варто просто слухати. Хоча далеко не кожному така музика прийдеться до смаку в силу своєї важкості для більшості слухачів. Музика (рівно як й слова) з цього альбому багатьом можуть стати не по зубах, але в цьому також є власна фішка – адже музиканти не творили на догоду слухачам потапів та емінемів, а для вузького кола поціновувачів української музики.

Надруковано в №6 он-лайн видання «Культ» (www.kultmagazine.org).

Bjӧrk – Biophilia

Серед альбомів 2011 року найбільше, певно, уваги музичних критиків та гурманів до себе привернула саме Biophilia – сьомий студійний альбом ісландської виконавиці Bjӧrk (повне ім’я – Бйорк Ґудмундсдоттір). Це поєднання космічної та земної музики, симбіоз звуків вітру, каменю, води, вогню та вокалу людини – одна з найкращих робіт (якщо не найкраща) в світовій музиці 2011 року, презентована виконавицею 10 жовтня.

Альбом пронизано звичними для творчості Бйорк атональностями, нестандартними вокальними та інструментальними вирішеннями (так, в пісні “Thunderbolt” було використано пристрій Тесли, який зі специфічним звуком продукує електричні розряди), спрямованими на любов до природи текстами (звідки й назва Biophilia, з Латини дослівно – “любов до життя”).

До оригінального видання альбому увійшло 10 пісень (серед яких – “Moon”, “Thunderbolt”, “Crystalline”, “Cosmogony”, “Dark Matter”, “Hollow”, “Virus”, “Sacrifice”, “Mutual Core” та “Solstice”), до японського видання окрім названих входить також чотири бонуси (“Hollow” (семихвилинна версія) , “Dark Matter” (з долученням хору та органу), “Náttúra” та “The Comet Song”). Кожна пісня оригінального видання має підзаголовок, який вказує на природу пісні, її приналежність до певної стихії.

Загалом альбом являє собою повільне перетікання з однієї матерії в іншу, відчуття при прослуховуванні можна порівняти з вільним падінням в темний глибокий колодязь або опусканням на дно океану. Має терапевтичний релаксуючий вплив на свідомість слухача. Дуже раджу слухати перед сном або в періоди депресії неперервно трек за треком.

Розміщено в №6 он-лайн видання «Культ» (www.kultmagazine.org)

Guano Apes — «Bel air»

Вісім років вони мовчали, лише подекуди пробиваючи тишу синглами. Вісім років ми чекали, що нового нам запропонують. І дочекались…Чесно кажучи – краще б ми чекали далі.

МузикаРозчарування приходить з першим же треком. Це вже не ті “Guano Apes”, які зносили голову своїми далеко не жіночими вокальними партіями у виконанні Сандри Насіч. Більшість критиків, які не дуже розуміються в альтернативній музиці, а найголовніше – не чують думки самих слухачів, зустріли попсування гурту з радістю. Мовляв, нарешті подорослішали, нарешті зрозуміли, що на вокалі дівчина абощо. Насправді ж, дане звучання гурту нагадує певний симбіоз старого “Guano Apes”, “No Doubt” та Ґвен Стефані в сольній кар’єрі (від останньої, хвала Богові, дуже мало – окремі R’n’B та хіп-хоп вставки).

Я так думаю, після прослуховування даного (сьомого повноцінного) альбому деякі “старі” фанати покинуть лави шанувальників німецького гурту, натомість на їх місце прийдуть діти, які не застали справжнього звучання “Guano Apes”. Починається комерційна історія гурту (якому, як мені здається, й так непогано жилось), що може призвести до смерті гурту й народження нової “зірки” – окремого проекту імені Сандри Насіч…

Все ж альбом варто прослухати, аби зрозуміти, якої музики краще не робити після стількох років шаленого драйву…

(Статтю розміщено в №4 журналу «Культ» — www.kultmagazine.org)

Hugh Laurie — «Let them talk»

 МузикаБагато хто знає, хто такий Х’ю Лорі. Ще більше людей (не залежно від власного ставлення до цього персонажу), знають, хто такий доктор Хаус. Але багато людей не повірять, що всі музичні партії, які виконує лікар-мізантроп у відомому серіалі, без дублерів виконуються самим Х’ю Лорі, для якого музичний інструмент не є чимось чужим. Власну музичну кар’єру цей талановитий актор розпочав ледь не сто років тому, переважно виконуючи жартівливі блюзові речі. Повноцінний же дебютний альбом Х’ю Лорі видав на-гора лише цього року. “Let them talk” – хай собі говорять. Хай собі говорять, що в догоду моді; хай говорять, що це не моє абощо. Це все від лукавого. Вони-то знають!

Коли слухаєш надривні блюзові пасажі Х’ю, переповнюєшся масою різноманітних почуттів. Тут тобі й біль, тут тобі й любов, тут тобі й туга, й радість, гумор та печаль. Цілий альбом, вісімнадцять треків, іде на одному диханні, народжуючи цілу вервечку різноманітних образів. Це заслуга як вокалу самого Лорі, його неперевершеної гри на фортепіано та гітарі, так і авторів самих пісень (а це такі мастодонти, як Луї Армстронг, Рей Чарльз тощо), а також запрошених артистів – Том Джонс, Ірма Томас, Доктор Джон.

Душе хороша підбірка хорошого блюзу, виконаного далеко не останніми музикантами, безперечно заслуговує на увагу не лише багаточисленних  критиків (яким, швидше за все, й було іронічно зроблено посил самою назвою альбому), а й, насамперед, поціновувачів музики. Якісної музики. Вічної музики. Справжньої…

Дуже раджу дощового вечора закурити цигарку, пригасити світло, наповнити келих кон’яком чи вином і – послухати…

(Статтю розміщено в №4 журналу «Культ», www.kultmagazine.org)

Справжнє музичне пекло…

Це реальне пекло! Виявляється мої друзі (жосткі рокери, металюги etc. Найлегше, що вони слухають — з їхніх слів — це класика року й рок-н-роллу “Бітлз” чи “Квін”) не такі вже й жорсткі чуваки та чувіхи, якими себе ставлять. Як можна собі уявити в одному плейлисті поряд “30 Seconds To Mars” (фу-у-у-у!!!) та “Cradle Of Filth” чи якийсь російський реп поруч із Лакрімозою та “Umbra Et Imago”? Голова йде обертом!

А найбільша проблема полягає в тому, що я (через свою якусь незрозумілу скрупульозність та педантичність в таких дрібязкових, здавалося б, речах) мушу переслухати все, що мені закинули (й продовжують закидати), відсортувати все по папочках (“Країна”-”Стиль”-“Виконавець”-”Альбом” тощо) і — НІ В ЯКОМУ РАЗІ!!! — не видаляти нічого!!! Ну такий в мене пунктик. Ну я взагалі хвора на голову людина. І таким чином подекуди я просто сам собі виношу мізки треками всіляких Леді Ґа Ґa чи Кайлі Міноуґ.

Так і відбувається моє смаження в музичному пеклі на величезній попсово-емівсько-біс-зна-ще-якій пательні. Це як у серії короткометражних фільмів “Рокери” було, коли два друга-металісти після концерту “Металліки” (вибачте за каламбур) розбились на машині й потрапили на дискотеку 70-х. Вічну дискотеку!..

Хоча мушу розкланятись перед своїми друзями за другий аспект, вже позитивний, такої музичної солянки на моєму ноуті. Багато якісної, хорошої й вічної музики — Патрісія Каас, ДДТ, Пінк Флойд, Едіт Піаф, Мірелль Матьє іже з ними — музика, яка просто зносить голову у вже позитивному значенні. Навіть ті самі підзабуті з дитинства і перших цигарок Цой і Бутусов — теж варті поваги і місця у плей-листі мого життя. З Патрісією я згадую свою матір, яка зараз далеко від мене і бачимось ми досить рідко; з Піаф та Матьє — щасливе дитинство, в якому я мріяв бути музикантом (в мене вдома досі стоїть розлаштоване, що правда, стареньке фортепіано, на якому я так й не навчився грати); ДДТ — це гімн життю, це моя політична карєра, яка скінчилась так само швидко, як й розпочалася (хоча крапку рано-то ставити, може ще збиру всю волю в кулак — і вйо на барикади ізнов); Цой і Бутусов — повторююсь, це дорослішання, це вечори у підїздах та підвалах з гітарами, першими цигарками, першим пивом, перші поцілунки — романтика! От за це, друзі, дякую!

P.S. До речі, який курйоз зі мною трапився на днях в музичній темі! Десь тижні зо два тому посперечався з другом Романом про те, хто є автором музики до фільму “Реквієм за мрією”. Він мені доводив, що то якийсь композитор (мається на увазі зі старих, з класиків), я ж настоював на тому, що це таки Клінт Менселл, долучив собі на допомогу навіть “всезнаючі” Ґуґл та Вікіпедію. А дні два-три тому інший мій друг — Мефістофель — закинув мені такого собі композитора Ріхарда Ваґнера. І я прозрів — саундтреки до “Реквієм за мрією”, “Амелі”, “5 елемент” — це все справа рук Ваґнера. До того ж в такому звучанні, що Металліка — це просто діти малолітні, а про Клінт Менселл Квартет я взагалі мовчу — вони ще й в зародку навіть не перебувають поруч з ним. Тому, Ромко, звиняй — я був неправий! З мене літр пива! (До речі, щойно згадав — тоді ми вирішили, що ти проспорив, а ти так й не проставився, наволоч!!!)