Він та Вона. Втрата

Бог змилостивився над Ними (хоч Вони й досі не сприймають Його існування в тому вигляді, в якому Йому хотілося б).

Бог звільнив Їх від Них (хоча Вони того, певно, не дуже вже й бажали).

Бог розкидав Їх по різних частинах Землі (хоча за іронією долі/Універсуму/Бога, вони живуть в одній країні. Він – мріями, Вона – тілом).

Вони не бачили одне одного більше року, Вони не чули одне одного більше двох років, хоча спілкувались востаннє півроку тому… Але спілкувались Вони вже різними мовами і бачились різними очима…

Безкінечність почала для Них існувати. Вони безкінечно втомились одне від одного. Вони безкінечно одне одного забули. І безтямно одне одного зненавиділи.

Вона зненавиділа Його за те, що Він перестав бути тим, старим, відомим Їй Ним.

Він зненавидів Її за те, що Вона перестала бути тою, старою, відомою Йому.

Раніше Вони були наївні та відкриті, сьогодні світ змінив Їх. Для Них самих в першу чергу…

Подекуди Вони замислюються – невже це кінець? Але, не даючи собі ствердної відповіді, тікають від неї. Бо знають, що вона правильна… Точніше, правдива… Вони не хочуть її чути, хоча давно її знають…

Хто знає, як далі поведеться Їх життя? Вони вже не вірять в свою обраність, в свою спільність…

Вони втратили шарм своїх не при сутностей…

Він більше не чує Її хвоєвих ванн, а Вона не чує його нікотинової кави…

Хоча ці речі лишились в Їх життях й надалі…

Його Янгол покинув Його ще тоді, коли Він покинув свого Янгола…

Її привид покинув Її тоді, коли Вона ще вірила в привидів…

Можливо, вони ще зустрінуться колись, але навряд чи Вони впізнають одне одного.

Навряд чи Вони знову сидітимуть на кухні до ранку і питимуть каву чи вино під наївні романтичні розмови…

Навряд чи в Них взагалі ще буде нагода пити каву чи вино одне з одним…

Але, з іншого боку, в своїх втратах одне одного Вони знову разом… Певно, це просто новий щабель Їх спільного життя, новий етап їх стосунків, нова сторінка Їх…

06.09.2013

Він. Той самий Він…

Він ніколи не вмів висловлювати своїх чистих, щиро чистих почуттів в обличчя. Він вміє сказати про свою ненависть в обличчя, про свою зневагу, про своє несприйняття чи, навіть, не боїться висловити людині в обличчя свою зверхність над нею. Але Він не вміє сказати в обличчя людині: “Я тебе поважаю…”, “Ти мені симпатична…”, “Я тебе люблю…”.

Ця проблема переслідувала Його роками…

Ця проблема зїдала Його роками…

Він освідчувався в коханні СМСками, email’ами, віршами (які ніхто не бачив,  крім Нього, і не чув), але ніколи в лице своєму коханню… Він страждав від того… Від того Він почав пити… Від того Він почав зрікатись себе…

Він думав: “Коли я пю — в мене нема проблем!..” Нема проблем з друзями, тому що Його щирість до них вони знають без слів, вони її знають за Його вчинками; нема проблем з дівчатами, тому що в жодну з них Він посеред пяного угару не закохається — а отже не буде шарітись, затинатись, переживати — Він зранку їх не памятатиме!… І так було…

І так було рік. І так було два. І так було б тисячі років, вічність…

Якби одного ранку в похмільному синдромі Він не побачив би дівчину поряд себе в ліжку і не закохався. Вони пробули разом не день, не два — півроку (Він сам вже не памятає — “плюс-мінус”, – як каже Він, – “пол-лаптя”). Після цього випадку Він задумався і… почав відмовлятись від жінок “по-п’яні”. Це була Його найбільша помилка… Тепер “жінка по-пяні” стала Його райським забороненим плодом… Він до неї линув, Він її прагнув, але ж це була заборона…. Само-заборона… С-А-М-О-ЗАБОРОНА!!!

“Хоча скільки тих самозаборон в мене існує…” – думав Він сам собі. Які з них Він тільки не порушував! (А їх справді було достобіса!!!). І з самого початку всього цього дійства в Його житті Він звертав увагу перш за все на Його власні самозаборони, які Він таки порушив. “Чому не можна порушити самозаборону і на жінку попяні?” – думав Він собі. І порушував. І не раз порушував — і не раз поплатився за це. Один з таких випадків, невідомо для Нього самого, став відомий навіть Його батькам, від яких Він намагався приховувати своє “нехороше” життя. Поза тим… Його звинувачували в тому, що Він батько чужої дитини. Він швидко довів, що при цій дитині Він ні до чого. Й по тому. Сам погано це памятає.

Але чим далі йшло з тими С-А-М-О-ЗАБОРОНЕНИМИ жінками по-пяні, тим більше Він розумів свою давнішню заборону їх. Він почав розуміти, наскільки це є низько, і наскільки вони є низькими. Вони є не достойними перебувати навіть просто поруч з Ним, не те, що в одному ліжку з Ним. “Та — була б дуже корисна в політиці, та — видатна актриса, про ту навіть згадувати не хочеться — НІХТО…”

Багато Він пройшов кроків, східців і драбин. Він і догори, і донизу, і паралельно до життя ішов. І йде, і йти буде. Сіль-то не в тому.

Пє Він – не пє; курить Він траву – не курить; колеться Він – не колеться — не відомо нікому і майже нікому не цікаво (не забувайте — в Нього є сімя, друзі; в Нього, може, скоро діти народяться — хто зна?). В чому ж сіль цієї-то новели-замітки? – от що цікавить читача!

Відповім: сіль цієї замітки полягає в тому, що Він згадує своє життя, яке Він вже прожив, аналізує його (йой, як багато тут про то не сказано!); дивиться на те життя, яким Він зараз живе, і, нарешті, (після всіх аналізів etc.) доходить висновку – “Я ЇЇ ПОБАЧУ І СКАЖУ ЇЙ: “Я ТЕБЕ КОХАЮ!” В ЛИЦЕ”, не зважаючи на її відповідь (яка буде негативною — Він-то знає) і наслідки (яких ціла купа могла б бути, але наслідків ніяких, насправді, не буде – Він завжди “друг”, “найкращий друг” etc. для тих, кого в когорту друзів Він записати ніяк не може…

І в тому Його проблема…

І це Його зїдає…).

 

15.02.11

Видіння Смерті

Кажуть, що людина, якій сниться власна смерть, буде жити довго. Чи правда це, я не знаю, але таке твердження мені імпонує, адже вже неодноразово я помирав у власних снах.
Стосовно тлумачень снів існує думка, що вони мають обернену дію при втіленні у життя, як то гроші від нечистот, сльози від сміху абощо. Я ніколи не займався і не цікавився витлумаченням власних снів. Я зажди ними насолоджувався (особливо жахами). Адже уві сні я встиг навчитись керувати велосипедом, автомобілем, літаком і паропланом (чого в реальному житті я досі не встиг); я навчився левітації, я став успішним бізнесменом, письменником; я відвідав найдальші закапелки нашої планети. Та й ґанґстером бував неодноразово, загалом багато професій вже приміряв на себе. І одружитися навіть встиг, дітей виростити, палац звести родовий. В реальному ж житті все просто й прозаїчно…
Але вернемось до смерті. Видіння Смерті у моїх снах – це окрема історія, сповнена сакральних та блаженних відчуттів. Кожного разу я прокидаюсь за мить від проникнення в мене кулі (ножа, списа абощо. Перелік засобів вбивства моєю підсвідомістю мене годі й окреслити) і за мить до того, як я мав би відчути смертельний біль. Самі по собі ці миті розтягуються надовго. Ти встигаєш зрозуміти всю ситуацію, окинути оком всю сцену власної смерті з різних ракурсів, прожити весь жах моменту й навіть відчути Прихід Смерті.* Самі по собі враження від такого дійства годі й намагатися передати словами. Можу лише зазначити, що в момент прокидання відчуття Початку Болю, відчуття Жаху і Присутності Смерті моментально замінюються відчуттям Вищого Блаженства. Все негативне відходить на задній план і ти вже не розумієш, від чого тебе проймає – чи то від пережитого уві сні, чи від сприйняття реальності, чи від того, що нова реальність виявилась кращою від попередньої?
Однозначним є одне: без таких снів моє життя було б набагато менш цікавим і насиченим емоціями…

* Це «завмирання кадру» видається мені дуже подібним до ситуації, змальованої Хорхе Луїсом Борхесом у оповіданні 1943 року «Таємне чудо». Нагадаю, що там час страти головного героя, чеського письменника з єврейським корінням, Яромира Гладика німецькими солдатами розтягнувся на рік, протягом якого він встиг осмислити та роз’яснити собі всю ситуацію, в якій він опинився, а по тому ще й дописати в думках свою недовершену п’єсу «Вороги».

28.07.2013

Конкурс готичної літератури

Переклад моєї новели «Серафим на ймення Пегас» прийняли на російський конкурс готичної літератури! Приводжу російськомовну версію та даю посилання на неї на офіційному сайті конкурсу:

Серафим по имени Пегас

Автор: Илько Билэнко-Шумахэр

Краткая аннотация: Новелла, которая рассказывает историю чистой любви двух не совсем обычных людей в серости будней. Как всегда в нашей жизни, история заканчивается трагически, и только на кладбище двум влюблённым удаётся уединиться по соседству. Но плод их любви вечен…

Ночью он летал над крышами. Он расправлял свои крылья и отправлялся в путешествие – на поиски чего-то нового, чего-то до сих пор не изведанного, неизвестного.

Он любил это чувство – когда воздух полностью обволакивает тебя, обтекает всё твоё тело, а ты свободно, будто птица, прорезаешь его собой.

Он обожал наблюдать за ночным городом. Он отсюда, сверху, был очень даже красивым и намного лучшим, нежели когда наблюдаешь его из середины. Он был романтической натурой…

Сегодня он снова вышел со своего балкона в ночь, расправил свои крылья и взлетел в небо. Он был счастливым, потому что знал, СЕГОДНЯ ОН ТОЧНО ЗНАЛ, что он ищет. Вчера ему удалось найти объект его неперводневных поисков. Вчера он на одну секунду увидел достаточно интересную личность на крыше высотки в соседнем районе. Он как раз пролетал над этой крышей, когда двери на чердак открылись и оттуда вышла обнаженная девушка, которая, как луна, сияла сквозь ночь своей неземной красотой. Он, увидав её, остановил свой полёт и попробовал приблизиться к ней тихонько, чтобы получше разглядеть её. До сих пор он мог наблюдать только каких-нибудь пьяниц, наркоманов и воров, вместе с сутенёрами да проститутками. Иногда встречались спешащие домой клерки, которые задержались на работе, и мужчины весьма почтенного возраста, которые бежали к своим женам от любовниц. И ничего интересного, ничего оригинального. Именно поэтому он каждую ночь выходил с балкона вновь и вновь в поисках чего-то, попутно умиляясь красотой родного города с высоты птичьего полёта.

Но вчерашняя ночь начисто перевернула его жизнь. Он встретил ту, ради которой… Единственное, чего он сейчас боялся, было то, что она сегодня не выйдет на крышу, боясь вчерашней неприятности, которая приключилась с ними. Пытаясь разглядеть ту девушку поближе, он, пленённый её красотой, подлетел слишком близко, так, что она заметила его и очень испугалась. Девушка вскрикнула и быстренько спряталась за дверьми чердака, думая, наверное, что это какой-то демон подкрадывался к ней сзади…

Вот он подлетел к крыше соседнего дома и затаился, ожидая свою девушку. Её еще не было, но он надеялся, что с минуты на минуту она появится, поэтому, удобно усевшись на краю и свесив ноги, он стал ожидать её.

Прошел час, два, пять… Начало светать. А девушка так и не вышла. Он, разочарованный, должен был складывать свои крылья и спускаться вниз уже как нормальный человек, так как вернуться домой по небу он не мог – много кто уже мог заметить его в полёте. Поэтому он брёл утренним городом, опустив голову, печально размышляя о том, почему же девушка сегодня не вышла на крышу. Неужели он её так сильно испугал?

День тянулся очень долго, казалось – он вообще нескончаем. Уже не было сил дождаться конца рабочего дня, чтобы прийти побыстрее домой и лечь хоть немного поспать – до двенадцати, чтобы потом вновь отправиться к той девушке. Он целый день только то и делал, что поглядывал на часы, растерянно копался в рабочих бумагах и пил кофе, потому что сегодняшняя ночь была первой ночью, после которой он чувствовал себя уставшим и не выспавшимся. Казалось, что последние три года, на протяжении которых он каждую ночь летал и не имел от этого усталости, решили скинуть свою тяжесть на него именно сегодня. Как будто специально издеваясь над ним: «Ты нашел то, чего хотел, но не получишь этого!..»

Он начинал ненавидеть солнце, которое упрямо отказывалось садиться за небосклон…

Прозвенел будильник – ровно полночь, время полётов. Он встал с кровати, умыл лицо холодной водой из-под крана, чтобы немного взбодриться, и отправился на балкон. Он вдохнул полную грудь свежего ночного воздуха, он почувствовал запах ночи. И в очередной раз пожалел, что не может почувствовать её вкус…

Он раскинул руки, будто бы пытаясь обнять соседний дом через дорогу, и из лопаток у него начали прорезаться крылья. Пёрышко за пёрышком, они сначала были похожи на маленькие крылышки цыплёнка; понемногу возрастая, они уже превращались в лебединые, пока наконец не достигли своего настоящего размера, после чего он становился на перила и делал шаг в ночь, одновременно делая первый взмах крыльями. Он никогда не проверял, смогут ли сегодня крылья исправно сработать для него – он просто никогда не сомневался в их силе и возможностях. С самого первого вечера, когда он обнаружил их у себя, выйдя задумчиво на балкон покурить перед сном и потянувшись, он ступал без капли волнения или страха с перил в неизведанное, в новые впечатления, в свою альтернативную, полную романтики, жизнь.

И вот он вновь подлетел к тому же соседнему дому, к тому, на крышу которого выходила девушка его мечты. Он вновь присел на краешек, свесил ноги и начал ждать её. Он даже не сомневался – сегодня она точно выйдет, она не побоится, она забыла про ту неприятность… В таких размышлениях он просидел до самого утра и, вновь разочарованный, заново должен был возвращаться домой пешком, печально глядя себе под ноги…

Неужели он больше её не увидит?!

Сегодняшний день оказался ещё ужаснее, чем вчерашний. Он вообще не имел сил даже думать, не то что двигаться и работать. Но должен был, иначе пришлось бы искать новые методы зарабатывать на жизнь, а сегодня это так трудно, тем более такой неразговорчивой личности, как он…

В эту ночь он вновь не встретил той девушки… И в следующую, и ещё в одну, и через неделю, и через две… Крылья его начали как-то увядать, впервые он почувствовал, что от его полётов они начинают сильно уставать, да и сам он изнемог достаточно. Дошло до того, что он уже должен был делать по нескольку остановок для отдыха на попутных крышах, прежде чем добраться до крыши мечты, до её крыши…

А в одно утро, когда он в очередной раз возвращался домой пешком, так и не увидев её, он вообще потерял сознание посреди улицы и случайные прохожие вызвали ему скорую, которая отвезла его в ближайшую больницу. Там он и скончался через два дня, ни разу не придя в себя… Он просто потерял веру в свою мечту; он решил, что без той девушки ему не жить. Он потерял смысл полётов… Он потерял смысл жизни…

* * *

В эту ночь она проснулась с каким-то странным чувством. Её тянуло на крышу, подышать свежим ночным воздухом. Она не могла понять своего желания, но не стала противиться ему и сразу же поддалась. Даже не одеваясь, она вышла в коридор, поднялась по ступенькам на чердак и открыла двери, которые вели на крышу дома. В лицо ей сразу же пахнуло дыханием ночи, тёплым ветром свободы. Она оставила двери на чердак приоткрытыми и ступила несколько шагов по поверхности крыши. Её обняло сладкой и приятной ночной тишиною. Почему она раньше никогда так не делала? Это же так романтично, так прекрасно, фантастически!..

Она смотрела на усеянное звёздами небо и наслаждалась его красотой, раскинув руки в разные стороны, будто бы пытаясь обнять это небо. Она чувствовала себя свободной от всех проблем, предубеждений и назойливых людских глаз. Она была свободна!.. Она чувствовала, что такое настоящая свобода!..

Она так и стояла, обнаженная, одиноко посреди целой ночи – одна…

Как вдруг она услышала за спиной какие-то странные звуки – будто бы стая птиц подлетала к ней сзади. Она обернулась и обомлела – к ней приближался красивый юноша с прекрасными белыми крыльями за спиною. Приближался просто по небу, по воздуху – он летел к ней… На секунду её сковало незнанием, что делать. Она даже перепугалась немного. Этот испуг на несколько секунд завладел её телом и она впрыгнула в приоткрытые двери чердака, сама до конца не осознавая того, что происходит… Закрыв за собою двери она простояла целую ночь неподвижно, не думая и чуть дыша… На утро, придя в себя, она быстренько спустилась в свою квартиру и позвонила на работу сообщить, что заболела и сегодня выйти не сможет, после чего легла в кровать и попробовала осознать то, что в эту ночь произошло. Так за этими размышлениями она и заснула, даже не заметив того.

Проснувшись в полночь от того же, что и вчера, неудержимого желания выйти на крышу, она немного испугалась. Сегодня она попробовала бороться с этой своей тягой к ночному воздуху. Она решила его немного утолить и распахнула окно своей комнаты. Это немного притупило её тягу и она смогла её побороть. Но всё-таки не до конца – она решила присесть на подоконник и понаблюдать за ночным небом оттуда. Некоторое время ничего, кроме лёгкого ветерка, который гладил её по волосам и обнаженным персям, и звёзд на чистом безоблачном небе, она не замечала. Но вдруг на крышу дома напротив, который находится через дорогу, присел вчерашний юноша с большими белыми крыльями. Красивый, прекрасный юноша… Серафим… или Пегас…

Сегодня она не испугалась, а наоборот даже обрадовалась его появлению. Смотря на него, она чувствовала, как какая-то энергия наполняет её, даёт ей новые силы. Любовь ли это? Или это что-то ещё? Может, это какая-то магия?

До самого утра, пока крылья юноши не сложились у него за спиной и он не спустился вниз и исчез за углом, она сидела на подоконнике и наблюдала за ним. Она видела, что он был какой-то удручённый. Неужели из-за того, что она сегодня не вышла на крышу? Неужели он прилетел к ней? Она снова позвонила на работу и сказала, что и сегодня не сможет выйти из-за болезни. Снова легла в кровать. И думала, думала, думала… Фантазировала…

Вдруг, сама не осознавая своих действий, она встала с кровати, схватила карандаш и кусок бумаги и начала записывать свои мысли, фантазии. Слово за словом, предложение за предложением… Она написала целое сочинение, которое будто бы само писалось её рукою. Когда же она прочла его после того, как дописала, то очень удивилась – она никогда ещё не писала литературных сочинений, и даже представить себе не могла, что будет это когда-нибудь делать, что вообще имеет какой-то литературный талант. И тут вдруг такое…

Наступила полночь… Она вновь открыла окно и села на подоконник, ожидая Пегаса. Теперь она точно знала – это Пегас, мистическое существо, которое приносит на своих крыльях вдохновение. Она заранее положила рядом с собой толстую тетрадь и ручку – на всякий случай, вдруг снова появится желание что-нибудь написать. Конечно же появится!..

И вот этот юноша, вот он – её Пегас. На том же месте, что и вчера. Присел на краю крыши, свесил с него ноги и смотрит в сторону её дома. Но над ней – на крышу, возможно даже, на дверь чердака. Он точно ждёт её!

И тут вновь неодолимая сила заставила её взять тетрадь и ручку и начать писать. Не останавливаясь ни на минуту она писала и писала вплоть до самого утра, пока юноша вновь не сложил свои крылья и не ушёл, удручённый, домой… Как только он исчез за углом, она легла в кровать и моментально заснула. Ей снились цветные сны – как она летает по вечернему, ночному, дневному небу, держась за руку того парня, как она пикирует к самой земле, разворачиваясь за несколько сантиметров до её поверхности… Это был прекрасный сон, каких в её жизни ещё не было никогда…

Парень прилетел и в эту ночь. И снова она всю ночь записывала фантазии, которые спонтанно наполняли её голову. Она даже не представляла, что может такое придумать…

И так продолжалось неделю, вторую… Она уже и забыла про свою работу, про какие-нибудь другие хлопоты – её интересовал только этот парень, который каждую ночь садился напротив её дома на крышу, и эти спонтанные сочинения, которые она писала по ночам. Она думала, что так будет вечность. И искренне радовалась этому, потому что чувствовала себя прекрасно, просто необыкновенно…

И вдруг в одну ночь юноша не прилетел. Ни в следующую, ни еще через одну… Он исчез в никуда, как из никуда и появился… Она начала беспокоиться, что с ним произошло. Последние несколько его прилётов она заметила, что с ним что-то не так, почувствовала это как-то. Но что она могла сделать? В ту первую ночь, когда он не прилетел, она как раз хотела дождаться его и всё-таки выйти наконец-то на крышу, попробовать как-то с ним поговорить. Но он не прилетел… И больше она его не видела…

И писать она перестала – то непревзойдённое воображение и те фантазии, которые развились в ней с приходом в её жизнь этого Пегаса, пропали… Так ни одного слова ей больше и не удалось выложить на бумагу…

С работы её уволили, так как все сроки подачи заявлений на получение отпуска по состоянию здоровья вышли, а прогульщиков там не держали долго… Через некоторое время эта девушка подхватила какую-то тяжелую болезнь, которой врачи не знали, и через несколько дней скончалась, успев только те спонтанные ночные произведения передать своей лучшей подруге и попросив её в случае своей смерти отдать их в редакцию какой-нибудь литературной газеты или агентства.

* * *

Книга новелл «Серафим по имени Пегас» разошлась тиражом в сотни тысяч экземпляров. Не было ни одного человека в городе, который бы не имел этой книги у себя дома, или хотя бы не просматривал её в книжном магазине. Литературная элита только и делала, что обговаривала это творение до сих пор неизвестной писательницы, которая преждевременно ушла из этого мира ещё до выхода в печать своего труда. Культурологи, литературоведы, литературные гурманы, библиотекари, даже студенты и школьники – все обговаривали эту работу, её сюжет, драму и литературную значимость. Все сходились на том, что это шедевр. И все сожалели, что автор этой книги уже ушла из жизни…

К могиле матери «Серафима по имени Пегас» днём и ночью происходило паломничество; благодарные читатели шли к ней, чтобы засвидетельствовать перед её душою, которую они считали бессмертной, свою благодарность и восторг её талантом. Каждый хотел сказать ей хоть одно слово: кто-то обращался за советом, кто-то – с просьбой помочь в писательской деятельности, кто-то – лишь бы просто сказать «Спасибо»… Книга стала Библией литераторов, а её автор – их Богоматерью.

Но никто так и не узнал настоящей истории написания этой книги… И никто не обращал внимания на свежую могилу рядом с местом захоронения автора «Серафима по имени Пегас», которую никто не навещал… А на надгробной плите этой могилы было написано: «Тут спит Тот, кто дарил вдохновение, теряя собственную жизнь…»

http://www.vamp-league.org/page/seraphpegasus

Жити…

Біла пляма. Де, в біса, ця біла пляма?! Де світло в кінці тунелю? Чому навкруги темно? Не про темряву я чув! Мовчи! Ти хто? Я – я! Ти – Бог? Ні! Тоді хто ти? Я – я!.. Мовчи! Мовчу! Тиша. Мозок не працює. Ні, я чую, як мій мозок нищиться, розкладається. Я не відчуваю тіла. Я не відчуваю рук. Ніг. Що зі мною? Ти помираєш! Я знаю. Де тунель? Тунель не для тебе! Я хочу тунель! Я хочу на небо! Ха-ха-ха! Що тут смішного? Нічого!.. Як ти помер? Ти знаєш сам. Мені цікаво. Не скажу. Скажеш. Ні! Мовчи! Чому? Я не хочу! Треба! Ти – Диявол? Ні! То хто ж ти? Мовчи! Що це за музика? Хто це грає? Я. Ти? Ні! Скажи мені, хто ти? Я – я! А хто я? Ти – я! Як це, ти – ти, а я – не я? Ти – ти, але і я! Я не розумію! Скоро ти зрозумієш!.. Дивись! Це хто? Ти. Це моя мама? Так. Це я народився? Так. Я пам’ятаю – я тоді собі вперше руку зламав! Так. Це мені десять. Так. Катя. Це моя перша любов! Так. Катя… Олена… Ольга… Валя… Миколка – синок мій! Так. Йому п’ять виповнилося! Так. А що це за музика? Ні. Що ні? Нічого. От вона! От ця машина! Він же їхав на червоне! Ні. Так! Ні! Це я за кермом? Так. Але ж я був в іншій машині! Ні. Так! Ні! Чому ти весь час заперечуєш мені? Тому що. Я ще там лежу? Так. А я ще живу? Ні. Я помер? Ні. Так що ж зі мною? Ти помираєш. Я виживу? Вгадай. Не знаю. Побачиш. То ж ти не Бог? Ні. І не Диявол? Ні. То хто ж ти? Я – я, ти, життя і смерть! Ти – Абсолют? Так!.. Ти будеш жити…

28.09.05

Янголів не існує… (Нова редакція)

Янголів не існує!!!

Янголів більше не існує!!!

Чому? Де вони? Чому вони померли? Хто ж над нами крилами своїми шарудить?

Янголи! Хто сказав, що їх немає? Янголи! Відгукніться!..

 

Мовчок…

 

Янголів не існує!!!

Янголів більше не існує!!!

Це ми, грубі люди, вбили їх своєю брутальністю і злобою! Це ми, підступні люди, втопили їх у ріках їхньої власної крові! Це ми, лихі люди, позбавили їх янгольської цноти! Ми наругались над цими сонячно-світлими істотами, які несли нам щирість, доброту, любов…

Ні, не вірю!!! Ні, цього не може бути!!!

Янголи! Хто сказав, що їх немає? Янголи! Відгукніться!..

 

Мовчок…

 

Янголів не існує!!!

Янголів більше не існує!!!

Ми вбили янголів! Наші руки по лікті в їхній крові! Наші чорні душі сповнені темрявою злоби! Ми черстві та байдужі! Ми – злі! Ми підняли руку на найсвятіших створінь Всесвіту й знищили їхню расу!..

 

Але чиї це крила шарудять над нами, якщо янголів не існує?

Хто ширяє в небі, над нашими головами, якщо янголів більше не існує?

Якщо ми вбили янголів, то чиї це голоси линуть згори?

 

Це крила демонів шарудять над нами!

Це в небесах, над нашими головами ширяють демони, яких ми породили!

Це линуть згори голоси демонів – повсталі трупи вбитих нами янголів!..

27.04.09

Янголів не існує…

 Янголів не існує!!!

Янголів більше не існує!!!

Чому? Де вони? Чому вони померли? Хто ж над нами крилами своїми шарудить?

Янголи! Хто сказав, що їх немає? Янголи! Відгукніться!..

Мовчок…

Янголів не існує!!!

Янголів більше не існує!!!

Це ми, грубі люди, вбили їх своєю брутальністю і злобою! Це ми, підступні люди, втопили їх у ріках власної крові! Це ми, лихі люди, позбавили їх янгольської цноти! Ми наругались над цими сонячно-світлими істотами, що несли нам щирість, доброту, любов…

Янголів не існує!!!

Янголів більше не існує!!!

Ми вбили янголів! Наші руки по лікті в їхній крові! Наші душі чорні від темряви злоби! Ми черстві та байдужі! Ми – злі! Ми підняли руку на найсвятіших створінь Всесвіту й знищили їхню расу!..

Але чиї це крила шарудять над нами, якщо янголів не існує?

Хто ширяє в небі, над нашими головами, якщо янголів більше не існує?

Якщо ми вбили янголів, то чиї це голоси линуть згори?

Це крила демонів шарудять над нами!

Це в небесах, над нашими головами ширяють демони, яких ми породили!

Це линуть згори голоси демонів – вбитих нами янголів!.. 

27.04.09

Він і Вона-2. Одне одного

* * *

Не покохати, не покохати.
Ні, вже не покохати так ніколи!
Але не знати, на жаль, не знати
Ніколи щастя від тої любови.


Вона далеко, вона далеко…
Вона далеко і її не наздогнати.
Навіщо гірко, мені так гірко
Дивитись у вікно і щось кричати?


Його не чути, мій крик не чути —
Лиш шибку від морозу пробирає.
Варто забути, треба забути,
Нехай вона про цю любов не знає… — “Не покохати, не покохати…”, Ілько Біленко-Шумахєр

* * *

А якщо знає? Можливо краще не знати, що вона знає…
Від любові і гірко, і боляче…
серце лунає криками
відблисками минулого
і ніколи не була твоєю
але любила /тільки по своєму/
з «але» і багатокрапками
любила читати твої нотатки
і слухати «Романчик» про іншу неї
а пам’ятаєш — привида Гошу?
а інша вона спала поруч як дитина
а ви лише говорили
говорили багато і завжди
усюди
кричали
і мовчали у слухавку
і навіть коли були далеко
вона знала про усіх твоїх дівчаток
усіх не звичайних божевільних і трохи диких
вона не знала тебе усього
але знала краще за інших твою біль
ти був свідком її кохання до її Нього
і свідком її злості і бурі у ній
і вона назавжди буде усе пам’ятати
і нагадувати тобі про себе
щоб блискавками спогадів
і спогадів мрій щодо неї
лунати у твоєму крику. — Анюта “Янголя” Гурко.

 

 Скільки спливло часу… Скільки літ пройшло… А Він все згадує про Неї… “Брат і сестра” — так Вони визначили самі собі їхні стосунки. Але самі в те й не вірили навіть. Намагались, робили вигляд, розказували іншим — “А от я з сестрою вчора розмовляв…”, “А мій брат мені сьогодні нового вірша прислав…”. Але навіть зі сторони було видно, що це штучне, вигадане рідство, яке самі Вони сприймають химерно…

Вони бачаться все рідше, розкидані по різним куточкам найбільшої в Європі держави. Вона тепер розривається між Миколаєвом та Херсоном (основно, подекуди вибираючись й за межі України), Він же тепер веде осілий спосіб життя у Львові (хіба що з періодичністю раз на рік переїжджає з квартири на квартиру). Таке відчуття, що Вони помінялись ніби за якоюсь непроголошеною змовою частинками свого життя. Раніше Він подорожував Україною й проводив подекуди по три-чотири дні в поїздах, за тиждень встигаючи побувати в Херсоні, Києї, Львові й повернутися до Херсону. Тепер же Він не памятає навіть, коли востаннє біля залізничного вокзалу був. Хоча б проїздом. А Вона, натомість, намотує собі кілометраж. Ніби навздогін Його кілометражу. Хоча, певно, давно вже Його обігнала…

Не так часто Вони вже й спілкуються… Якщо раніше Вони свої розмови перебивали лише кількагодинною відсутністю одне в одного в житті, то тепер все виглядає інакше. Тепер цю відсутність Вони раз на місяць-два-три переривають недовготривалою розмовою телефоном або коротким повідомленням в інтернеті…

Вони так віддалились одне від одного…

Але лишились одне в одного в житті… Не зважаючи ні на що. Не маючи спілкування, не бачачись — самим лише знанням про існування Його десь там, такого розсіяного і ввесь час заклопотаного; самим лише спогадом про Неї та перечитуванням присвячених Їй поезій — Вони повертаються в життя одне одного. І подекуди Вони ще відчувають одне одного… Бо, як інакше Вони можуть жити?

В обидвох в житті багато чого змінилось. Обидва поміняли й підредагували свої життєві пріоритети, подорослішали… Багато чого здобули і втратили… Скільки всього Вона спробувала вперше, багато чого Він спробував востаннє… І скільки вже жінок пройшло повз Нього, подекуди навіть не спинившись — а Він все, як завжди, брав близько до серця, писав нові поезії та новели і охолоджувався. І завжди повертався в свою самотність, в якій Йому затишно, в якій існує тільки Він, кава, цигарка… і Вона…

Він кілька разів вже зруйнував своє життя і збудував заново. Це ніби гра, Йому подобається так бавитись. Спокій Йому не до душі… А Їй теж спокій не до душі, це Він памятає… Інакше якого біса Вона попхалася б в Кабул в розпал війни?

Так, Він будь-чого від Неї міг очікувати, але такого?.. Хоча й такого можна було чекати — потрібен лише стимул. А вірніше — правильний стимул… В Неї він знайшовся…

Та й Він сам багато чого зробив, чого Вона від Нього в принципі чекати могла, але не очікувала. Його ігри та загравання з життям та долею, Його будування життєвого шляху за принципом карткового або сірникового будиночку, коли будь-який зайвий рух — і все робимо спочатку…

От Йому не спиться — пється каву й куриться цигарки. І Він точно знає — Їй зараз не спиться і пється каву та палиться ароматичними паличками. І Вона думає про те саме. Але жоден з Них не зателефонує одне одному. Бо їм цього достатньо. Їм достатньо такої присутності одне в одного в житті. От якби Вона зараз була тут — це інша справа; от якби Він приїхав до Херсону — тоді вже можна було б щось думати… А так… Він сидить на кухні й читає книгу про якогось збоченця, що, будучи дитиною, переспав зі старшою жінкою і закохався в неї, а вона виявилась військовим злочинцем. Вона сидить в себе в кімнаті і слухає якусь спокійну музику. Принаймні, Йому так здається. Бо Він сам в цей момент слухає щось спокійне — так думає Вона, не звертаючи уваги на те, що Він любить дуже “неспокійну” музику. І Вони не помиляються…

Єдине, в чому Вони помилились, на Його думку, це в тому, що Вони зараз так далеко одне від одного… Так недосяжно далеко…

Насправді, Вони почали одне одного потроху втрачати. Потроху почали втрачати цю присутність одне в одного в житті. Він вже не знав, чим зараз захоплюється Вона, що саме зараз розпалює Її уяву, чим Вона живе. Вона також навряд чи знала, що Він дико захопився кіно. Вона знала, що в Нього є мрія колись зняти власний фільм, але навряд Вона знала що Він вже кілька разів невдало брався за цю справу, що Він почав набагато менше сприймати сміття з телеекрану й більше приділяти уваги немасовому кіно…

Єдине, що Вони знали одне про одного, крім “анкетних даних”, це найголовніші проблеми, що трапились останніми кількома роками…

Вони втрачали одне одного…

І обом було від того сумно і незатишно. Але Вони обидва були надто егоїстичними, аби зробив перший крок до знищення цього барєру, що між Ними наростав. Бо той, хто це зробить, зруйнує баланс, який роками поставав, врівноважувався між Них. Навіть незважаючи на це, кожен з Них намагався це зробити, і не раз, — але кожного разу за півкроку зупиняв сам себе…

На жаль… для обидвох…

Він знав, Він вже напевно те знав — нікого Він не кохатиме вже так, як Її. Та й Вона те знала. Але ж, щоб не порушувати того балансу, Він жодного разу не проказав Їй тих слів — “Я ТЕБЕ КОХАЮ!..”, за що себе не раз картав. Скільки разів він казав ці три слова іншим жінкам — скільком жінкам! — Він знищив вже святий сенс цих слів… А найголовнішій жінці свого життя Він їх так й не сказав… А чи скаже ще коли? — Він не знав…

Всі жінки, що Він їх мав, проходили повз Його життя й зникали в тумані минулих днів, тижнів, років… Лише одна Вона, яку Він не мав, завжди світила яскравим маяком з того туману… вже скільки років!…

І чому Він так пізно зрозумів?..

 

5.00, 13 лютого 2011 — Анюті «Янголяткові» Гурко

Він і Вона

Але Він думав не тільки про це. Також Він думав про Неї — про Відьму з вулиці Портобелло. Її образ завжди був поруч із Ним. Як у тому Його вірші: «маленький уривочок мого янгола». І зараз Він думав про свого Янгола. Як давно Він Її не бачив. Він над тим до зараз й не задумувався. Спробував згадати Її — і не зміг. Затягнувся. У навушниках билися звуки «Бєларусь будзє вольнай!..» «Таваріща Маузера». І знову Білорусь чомусь нагадала Йому Її. Він бачив Її святі руки (знову ж, не міг згадати — чи колись їх торкався), Її святі очі (а чи колись вдивлявся Він в них?), Її святе золотисте волосся (хоча Вона казала Йому, що в Неї волосся темне — Він завжди бачив Її сонячною, яскравою, рудою). Він намагається згадати — чи взагалі Він колись торкався Її святого тіла й не міг. «За логікою того, що ми знаємо одне одного два роки, то я обов’язково мав хоч раз Її торкнутись» — подумав Він собі. Але Він сам знав, що у Його житті закони логіки ніколи не працювали. (Згадалося, як Він колись на сесії отримав найвищу відмітку з предмету Логіка, не будучи присутнім відсотків на 75 пар з нього й по суті знаючи тільки назву предмета, прізвище та національність викладача.)

Він також згадав, що колись вважав Її за звичайну хвору на голову малолєтку. Але потім, аналізуючи своє життя, а з ним і життя своїх ближніх, Він побачив, що сам був таким у очах багатьох, навіть найблищих, людей. І вирішив переглянути своє ставлення до Неї. Та й загалом до оточуючих людських істот. Останні відверті розмови Його з Нею уночах телефоном, в Її Храмі, в Його Храмі допомогли Йому усвідомити частину Її місії. Подекуди Він навіть вважав, що більше за Неї знає про Її місію в цьому світі. А, може, так і є? Може, Їхня пара так само утворилася, як у Дереша в «Культі», де посередництвом напівзвичайного хлопця обрана дівчина відкрила себе й здійснила своє призначення?

Він вже не вперше про це думає. Чому тоді Він бачить Її сни? Чому тоді Вони, справді, зустрілись? Чому тоді, маючи багато сварок, Вони завжди миряться? Чому тоді, здається, Вона розуміє Його більше, ніж Він сам, не кажучи вже про інших? Чому тоді Його любов до Неї, за Його власним аналізом, більша за Його любов до інших дівчат, коли Він, за Його словами і ділами, любить всіх дівчат? І ще багато, нескінченно багато «Чому?»…

Вони були створені одне для одного, але навряд чи як чоловік і жінка, не плотсько, а духовно. Або частково так, у більшості — так. Синтезовано, мається на увазі. Вони були створені одне для одного для світу (людей, добра, зла etc — необхідне підкреслити). Вони були створені для світу (людей, добра, зла etc — необхідне, повторююсь і перепрошую, підкреслити).

Вони є світ (не буду повторюватись — сподіваюсь, все зрозуміло).

Вони не вірять у випадковості, але випадковості вірять у Них.

Вони не вірять у життя, але життя вірить у Них.

Вони не вірять у Бога, але Бог вірить у Них.

І так до нескінченності, в яку Вони теж не вірять, але яка вірить у Них.

А найголовніше — Вони не вірять у себе. Знову логіку порушено, бо Вони, у відповідь, мали б вірити у себе.

І так надовго (не назавжди, бо вічності не існує. Все, що існує, не є вічністю, а вічність не є тим, що існує).

Він присвячував Їй свої алкогольні сп’яніння…

Досить часто Він не розумів сам себе…

Досить часто Вона не розуміла сама себе…

В цьому Вони сходились, а сходились мало у чому…

Він уже другий день не розчісував своє мокре від дводенних львівських дощів волосся. Пасма стирчать врізнобіч, кожне маючи свою дорогу, свою долю, своє покликання…

Вона жила в кожному Його русі… А Він задавався ввесь час думкою — чи живе Він хоч в одному Її дні на тиждень, хоч в одній Її годині, хоч в одній Її хвилині чи секунді. Він хотів жити у Ній, як Вона живе у Ньому.

Його стимулятор — це кава. І Її стимулятор — це кава. Ще одна спільність між ними. Саме у каві Вони й зустрічались. Саме у ній Вони жили одним подружжям.

Коли Він сідав пити каву, Він уявляв, як зараз десь далеко від Нього Його Янгол також тримає у руках або між колін філіжаночку кави. Він робив ковток й відчував, як Вона входить в Нього. Це незабутнє відчуття, коли Вона входить в Нього…

Він зупиняє своє серце кавою й цигарками…

Він вже забув смак трави… Тільки інколи Ним згадується її запах. І Її запах…

Єдине, що є з Ним завжди від Неї, це маленький уривочок Його Янгола, Його голос…

Він був ніким, тоді як Вона була Всім… Коли Він був чимось, Її ніколи не було…

Такими Вони були разом…

 

 

Анюті «Янголяткові» Гурко в Її День народження в дорозі Херсон-Київ ніч 4-5 липня 2007 року.

Серафим на ймення Пегас

Ангел

Він любив це відчуття — коли повітря повністю огортає тебе, обтікає все твоє тіло, а ти вільно, як птаха, прошиваєш його собою.

Він обожнював спостерігати нічне місто. Воно звідсіль, згори, було досить красивим й набагато кращим, аніж коли споглядаєш його зсередини. Він був романтичною натурою…

Сьогодні він знову вийшов зі свого балкону в ніч — розпростав свої крила й злетів у небо. Він був щасливим, тому що знав, СЬОГОДНІ ВІН ТОЧНО ЗНАВ, що він шукає. Вчора йому вдалося натрапити на обєкт його непершоденних пошуків. Вчора він односекундно спостеріг досить цікаву особу на дахові висотки у сусідньому районі. Він саме пролітав над цим дахом, коли двері горища відчинились й відти вийшла оголена дівчина, що, як місяць, сяяла вночі своєю неземною красою. Він, спостерігши її, зупинив свій літ й спробував наблизитись до неї тишком, аби покраще розгледіти її. Досі він міг спостерігати лишень якихось пяничок, наркоманів та грабіжників, у купі із сутенерами та повіями. Інколи зустрічались лише клерки, що затримались на роботі й тепер поспішають додому, та чоловіки клімаксичного віку, що бігли до своїх дружин від коханок. І нічого цікавого, нічого оригінального. Саме тому він кожну ніч виходив з балкону знову й знову у пошуках чогось, мимохідь милуючись красою рідного міста з висоти пташиного польоту.

Але вчорашня ніч начисто перевернула його життя. Він зустрів ту, заради якої… Єдине, чого він зараз боявся, було те, що вона сьогодні не вийде на дах, побоюючись вчорашньої прикрості, що сталася між ними. Намагаючись розгледіти ту дівчину поближче, він, захоплений її красою, підлетів надто близько, так, що вона помітила його й дуже перелякалась. Дівча скрикнуло й швиденько сховалось за дверима горища, думаючи, напевно, що то якийсь демон підкрався до неї ззаду…

От він підлетів до даху сусіднього будинку й причаївся, очікуючи на свою дівчину. Її ще не було, але він сподівався, що з хвилини на хвилину вона зявиться, тому, зручно всівшись на краєві та звісивши ноги, він став очікувати на неї.

Минула година, дві, пять… Почало світати. А дівчина так й не вийшла. Він, розчарований, мусив складати свої крила та спускатися вниз вже як нормальна людина, бо повертатися додому небом він вже не міг — багато хто міг помітити його в польоті. Тому він брів вранішнім містом, опустивши голову, печально роздумуючи про те, чому ж дівча сьогодні не вийшло на дах. Невже він її так сильно перелякав?

День тягнувся дуже довго, здавалося — він взагалі нескінченний. Вже несила була дочекатись кінця робочого дня, аби прийти пошвидше додому та лягти хоч трохи поспати — до дванадцятої, аби потім знов вирушити до тієї дівчини. Він цілий день те й робив, що позирав на годинник, розгублено порпався у робочих паперах та пив каву, тому що сьогоднішня ніч була першою ніччю, після якої він почував себе втомленим та невиспаним. Здавалося, останні три роки, протягом яких він щоночі літав й не мав від того втоми, вирішили скинути весь свій тягар на нього саме сьогодні. Ніби спеціально насміхаючись над ним: “Ти знайшов, що хотів, але не отримаєш того!..”

Він почав ненавидіти сонце, яке вперто відмовлялося сідати за обрій…

Продзеленчав будильник — рівно північ, час польотів! Він встав із ліжка, омив обличчя холодною водою з-під крану, аби трохи збадьоритися, й рушив до балкону. Він вдихнув свіже нічне повітря на повні груди, він відчув запах ночі. Й в чергове пошкодував, що не може відчути її смаку…

Він розпростер руки, ніби намагаючись обійняти сусідній будинок через дорогу, й з лопаток в нього почали прорізатися крила. Пірїнка за пірїнкою, вони спочатку були схожі на маленькі крильця курчати; потроху зростаючи, вони вже перетворювались на лебедині, поки нарешті не набували свого потрібного розміру, після чого він ставав на перила й робив крок у ніч, одночасно роблячи перший змах своїми крильми. Він ніколи не перевіряв, чи сьогодні крила зможуть вправно спрацювати для нього — він просто ніколи не піддавав сумніву їхню силу й потуги. З самого першого вечора, коли він виявив їх у себе, вийшовши замріяним на балкон покурити перед сном й потягнувшись, він ступав без жодної краплі хвилювання чи страху з перил у незнане, у нові враження, у своє альтернативне, повне романтики, життя.

І от він знов підлетів до того самого сусіднього будинку; до того, на дах якого виходила омріяна ним дівчина. Він знову присів на краєчок, звісив ноги й почав чекати на неї. Він навіть не сумнівався — сьогодні вона точно вийде, вона не побоїться, вона забула про той прикрий інцидент… В таких думках він просидів до самого ранку й, знову розчарований, наново мав повертатися додому пішки, печально дивлячись собі під ноги…

Невже він більше ніколи її не побачить?!.

Сьогоднішній день виявився ще жахливішим, ніж вчорашній. Він взагалі не мав сил навіть думати, не те що рухатися й працювати. Але мусив, інакше довелося б шукати нові, альтернативні методи заробляння на життя, а сьогодні це так важко, тим паче такій відлюдкуватій особі, як він…

Цієї ночі він знову не зустрів тої дівчини… І наступної, і ще однієї, й через тиждень, й через два… Крила його почали якось вянути; вперше він відчув, що від його польотів вони починають сильно втомлюватись, та й сам він виснажився досить. Дійшло до того, що він вже змушений був робити по кілька зупинок для перепочинку на подорожніх дахах, перш ніж дістатись омріяного, її даху

А одного ранку, коли він вчергове повертався додому пішки, так й не побачивши її, він взагалі втратив свідомість посеред вулиці й випадкові перехожі викликали йому швидку, яка відвезла його до найближчої лікарні. Там він й сконав через два дні, жодного разу не опритомнівши… Він просто втратив віру у свою мрію; він вирішив, що без тієї нічної дівчини йому не жити. Він втратив сенс польотів… Він втратив сенс життя…

* * *

Цієї ночі вона прокинулась з якимось дивним почуттям. Її тягнуло на дах, подихати свіжим нічним повітрям. Вона не могла зрозуміти свого бажання, але не стала йому противитися й відразу ж піддалася йому. Навіть не вдягаючись, вона вийшла у коридор, піднялася сходами на горище й відкрила двері, які вели на дах будинку. В обличчя їй відразу війнуло диханням ночі, теплим літнім вітром свободи. Вона лишила двері на горище привідчиненими й ступила кілька кроків по поверхні даху. Її оповивало солодкою та приємною нічною тишею. Чому вона раніше ніколи так не робила? Це ж так прекрасно, так чудово, фантастично!..

Вона дивилась у вкрите зірками небо й насолоджувалась його красою, розкинувши руки врізнобіч, ніби намагаючись обійняти це небо. Вона почувалася вільною від усіх проблем, пересторог та набридливих людських очей. Вона була вільною!.. Вона відчула, що таке справжня свобода!..

Вона так й стояла, оголена, самотою, посеред цілої ночі — одна…

Коли раптом вона почула за спиною якісь дивні звуки — ніби зграя якихось птахів підлітала до неї ззаду. Вона озирнулась й зімліла — до неї прямував красивий юнак з чудовими білими крильми за спиною. Прямував просто небом, повітрям — він летів до неї… На мить її скувало незнанням, що робити. Вона навіть перелякалася трохи. Той переляк на декілька секунд оволодів її тілом й вона скочила у привідчинені двері горища, сама до кінця не усвідомлюючи того, що відбувається… Зачинивши за собою двері, вона простояла цілу ніч незворушно, не думаючи й ледве дихаючи… На ранок, отямившись, вона швиденько спустилась до своєї квартири й зателефонувала на роботу повідомити, що захворіла й сьогодні вийти не зможе, після чого лягла в ліжко й заснула, навіть не помітивши того.

Прокинувшись опівночі від того ж самого, що й вчора, нестримного бажання вийти на дах, вона трохи перелякалась. Сьогодні вона спробувала боротися з цим своїм потягом до нічного повітря. Вона вирішила його трохи погамувати й відчинила навстіж вікно своєї кімнати. Це трохи притупило її тяжіння й вона змогла його побороти. Але все ж таки не до кінця — вона вирішила присісти на підвіконня й поспостерігати за нічним небом відти. Певний час нічого, окрім легкого вітерцю, що гладив її по волоссю та оголеним персам, й зірок на чистому безхмарному небі вона не помічала. Ніч була теплою і спокійною. Але раптом на дах будинку навпроти, що через дорогу, присів вчорашній юнак з великими білими крилами. Красивий, прекрасний юнак… Серафим… чи Пегас…

Сьогодні вона не злякалась, а навпаки зраділа його появі. Дивлячись на нього, вона відчувала, як якась енергія наповнює її, надає їй якісь нові сили. Чи то любов? Чи то ще щось? Може, то якась магія?

До самого ранку, поки крила юнака не склалися в нього за спиною й він не спустився униз та зник за рогом, вона сиділа на підвіконні й спостерігала за ним. Вона бачила, що він був якийсь засмучений. Невже через те, що вона сьогодні не вийшла на дах? Невже він прилетів до неї? Вона знову зателефонувала на роботу й сказала, що й сьогодні не зможе вийти через хворобу. Знову лягла у ліжко. І думала, думала, думала… Фантазувала…

Раптом, сама не усвідомлюючи своїх дій, вона підійнялася з ліжка, схопила олівець та шматок паперу й почала записувати свої думки та фантазії. Слово за словом, речення за реченням… Вона уклала цілий твір, який ніби сам писався її рукою. Коли вона прочитала його по написанні, то дуже здивувалась — вона ніколи не писала художніх творів, й навіть припустити не могла, що буде це колись робити, що взагалі має якийсь хист до літератури. Аж тут раптом таке…

Наступила північ… Вона знову відкрила вікно й сіла на підвіконня, очікуючи Пегаса. Тепер вона точно знала — це Пегас, містична істота, яка приносить на своїх крилах натхнення. Вона заздалегідь поклала поруч себе товстий зошит та ручку — на всяк випадок, раптом знову зявиться бажання щось написати. Неодмінно зявиться!..

І от цей юнак, от він — її Пегас. На тому ж самому місці, що й вчора. Присів на край даху, звісив з нього ноги й печально дивиться в сторону її будинку. Але над нею — на дах, можливо навіть, на двері горища. Він точно чекає на неї!

Й тут знову нездоланна сила змусила її взяти зошит та ручку й почати писати. Не зупиняючись на жодну мить вона писала й писала аж до самого ранку, поки хлопець знов не склав свої крила й не пішов, похнюпившись, додому… Як тільки він зник за рогом, вона лягла в ліжко й моментально заснула. Їй снились кольорові сни — як вона літає вечірнім, нічним, денним небом, тримаючись за руку того хлопчини, як вона пікетує до самої землі, розвертаючись за кілька сантиметрів до її поверхні… Це був чудовий сон, яких в її житті ще не було ніколи…

Хлопець прилетів й цієї ночі. І знову вона всю ніч записувала фантазії, які спонтанно наповнювали її голову. Вона навіть не уявляла, що може таке вигадати…

Й так тривало тиждень, другий… Вона вже й забула про свою роботу, про будь-які інші турботи — її цікавив лише той хлопець, який щоночі сідав проти її будинку на дах, й ті спонтанні твори, які вона писала по ночах. Вона думала, що так буде вічно. Й щиро раділа тому, бо почувалася перфектно, пречудово…

Аж раптом однієї ночі юнак не прилетів. Ні наступної ночі, ні через одну… Він зник в нікуди, як з нікуди й зявився… Вона почала перейматись, що з ним трапилось. Останні кілька його прильотів вона помітила, що з ним щось не так, відчула то якось. Але що вона могла вдіяти? Тої першої ночі, коли він не прилетів, вона саме хотіла дочекатися його й таки вийти нарешті на дах, спробувати якось з ним поговорити абощо. Але він не прилетів… І більше вона його не бачила…

Й писати вона перестала — та неперевершена уява й ті фантазії, що розвинулися в неї з приходом в її життя того Пегаса, зникли… Так жодного слова їй більше й не вдалося викласти на папір…

З роботи її звільнили через прогули… За певний час ця дівчина підхопила якусь важку хворобу, якої лікарі не знали, й за кілька днів сконала, встигнувши лишень ті спонтанні нічні твори передати своїй найліпшій подрузі, й попрохавши її, в разі власної смерті, віддати їх до редакції якої-небудь літературної газети чи то агенції абощо.

* * *

Роман в новелах “Серафим на ймення Пегас” розійшлася тиражем в сотні тисяч примірників. Не було жодної людини у місті, яка б не мала тої книги в себе вдома, чи бодай не переглядала її в книжковій крамниці. Літературна еліта тільки й робила, що обговорювала це творіння до сих пір невідомої письменниці, що передчасно пішла зі світу цього ще до виходу друком свого шедевру. Культурологи, літературознавці, літературні гурмани, бібліотекарі, навіть студенти та школярі — всі обговорювали цей твір, його сюжет, драму та літературну значимість. Всі сходились на тому, що це шедевр. І всі шкодували, що автор цієї книги вже відійшла в інший світ…

До могили матері “Серафима на ймення Пегас” денно й нощно відбувалося паломництво; вдячні читачі йшли до неї, аби засвідчити перед її духом, що вони вважали невмирущим, свою вдячність й захоплення її талантом. Кожен хотів сказати їй хоч одне слово: хтось звертався за порадою, хтось — за проханням допомогти в письменстві, хтось приходив, аби просто сказати: “Дякую”… Книга стала “Біблією” літераторів, а її авторка — їхнею Богоматірю.

Але ніхто так й не дізнався справжньої історії написання цієї книги… І ніхто не звертав уваги на свіжу могилу поруч із місцем поховання авторки “Серафима на ймення Пегас”, яку ніхто не відвідував… А на надгробній плиті цієї могили було написано: “Тут спочиває Той, хто дарував натхнення, втрачаючи своє життя…”